Я співатиму для тебе

    [день 1025 з моменту покидання орбіти Землі]

Я співатиму для тебе. Навіть якщо ти не почуєш мого голосу, мої слова до тебе донесуть зорі. Їхнє далеке сяйво підхоплює цей мотив і вони починають миготіти в такт, переспівуючи мою для тебе пісню. В тих безкраїх глибинах космічного океану, де ти і зорі, прошу, не почувайся самотнім! Я з тобою. В кожній миготливій зорі, далекій чи близькій, холодній чи полум’яній, наче Сонце – я з тобою. Я шепочу тобі ніжні слова, як тоді, в першу ніч разом. Тоді, пригадуєш, ті зорі були ще високо над нами, були іншим незвіданим світом, а ми були єдині на всій Землі. Я співаю для тебе, моє кохання, далеке і недосяжне, наче Оріон в мерехтливому опівнічному сяйві. Тоді я бачила тебе, з будь-якої точки нашої планети, але не могла дотягнутися.

    [день 1031 з моменту покидання орбіти Землі]

Ми тоді були молоді. Ми були один для одного тим всесвітом, що зараз завис порожнім мертвим коконом на дні космічної безодні. Знаєш, іноді, на сході сонця, я все ще бачу нашу Землю в маленькому скельці свого ілюмінатора. Вона здається піщинкою, скляною кулькою на дні глибокого акваріуму. Я шкодую її. Шкодую тих, хто втратив там дім і тих, хто згубив це життя, бо не тямили вони, що наслідки будуть невиправні. Але мені не шкода себе, бо мій дім – там де ти, а ти – мій безмежний Всесвіт. Тому я продовжую співати тобі, хоч звук губиться у вакуумі мого тимчасового притулку.

Я востаннє проводжаю поглядом нашу «скляну кульку». Дивно, що ще донедавна мільярди людей називали її домом. Дивно, що лише декілька із мільярдів зуміли знищити той дім. Дивно, що вона тепер така маленька, ніби можна її завиграшки взяти двома пальцями, покрутити в долоні, підкинути, неначе м’ячик. Останній відблиск сонця – все, наш колишній дім назавжди поглинула темінь. Я знаю, що завтра вже не побачу Землю. Ми відійшли на достатньо велику відстань, щоб вважатися офіційно загубленими у цьому безкрайому океані зірок.

    [день 1038 з моменту покидання орбіти Землі]

Зорі. Вони повсюди. Куди не глянь – миготять, наспівують своїм беззвучним холодним світлом. Пригадуєш наше останнє літо? Там, де земля зливалася з небом, де по Молочному Шляху можна було пройтися босоніж. Салар-Де-Уюні[1] – місце на Землі, де можна було доторкнутися до зірок, казка, яку ти мені подарував. Хоча ні, казкою тепер здається наше життя. А це – просто ще одна мить в пам’яті, яка житиме навіть після моєї смерті. Ти, я і наші далекі-близькі зорі.

Хто б міг тоді подумати, що пройде зовсім мало часу, і ми зможемо наблизитися по-справжньому до тих зірок. Здається, варто висунути руку з ілюмінатора і можна доторкнутися до котроїсь із тих сяючих кульок. Але наш капітан каже, що розгерметизація призведе до загибелі. Я це і так знаю. Я – одна з тих, хто допоміг цьому кораблю злетіти. Тому я не можу спробувати. А хотілося б знати, які ті зорі на дотик.

    [день 1055 з моменту покидання орбіти Землі]

Хочу доторкнутися до тебе, відчути твоє тепло. Інколи прокидаюся з відчуттям абсолютної паніки, через те що забула тебе. Але я пам’ятаю… Як брав за руку, переходячи дорогу, як цілував… Твій голос… «Маленька, висуши волосся, бо простудишся!»  – досі звучить в моїй голові. Тепер «маленька» вже доросла, і ніхто не називає мене так.

Я пригадую кожен навіть найменший порух твоєї руки, як ти тримав тонкими пальцями пензля, як водив ним по білому полотні. Знаєш, коли ти поринав у роботу, замислено звівши брови в суцільну лінію, я тихенько, крадькома милувалася тобою. Тоді ти  усміхався мені і та твоя усмішка була теплішою за саме Сонце, яснішою за найяскравішу зорю у цьому Всесвіті. Я взяла її з собою, оцю твою усмішку. Більше нічого.  

 [день 1072 від моменту покидання орбіти Землі]

Коли оголосили тривогу і евакуацію, не було часу збирати речі, думати, що мені згодиться, а що приречене стати непотребом. Ми взагалі могли  не дістатися орбіти. Багато старих кораблів так і не змогли здійнятися над землею. Але ми прорвалися. З шаленим скреготом, з нереальною тряскою ми виринули на орбіту назавжди покинувши нашу Матінку погибати в самотині.

Ні, ми не були останніми людьми на Землі. Там залишилося ще багато. Ті, хто не міг забезпечити собі місця на рятувальних кораблях і ті, що не хотіли покидати рідну планету і вирушати у безвість. Що з ними – я не знаю.

Останній вибух пролунав, коли ми були на відстані майже чотириста тисяч кілометрів Знаєш, тут ота відстань якась неправильна, викривлена і не піддається визначенню «на око», бо тоді здавалося, що нас наздожене та буро-багряна курява, яка піднялася над американським континентом. А потім Земля, немов той осиковий листочок, що тремтить на вітрі, відірвалася і подрейфувала у свою безвість.

    [день 1089 з моменту покидання орбіти Землі]

Шляхи розходяться. Наші з тобою розійшлися тоді, майже десять років тому, коли твій корабель відправили на пошуки нового дому. Відтоді між нами тиша і зорі. Але я знаю, що ти десь тут, посеред цих міріад мерехтливих вогників. Так само, як і наша Земля все ще десь тут. Я її не бачу, та відчуваю серцем. Не так просто позбутися почуттів, які вкоренилися там. Щоразу, коли повз проноситься космічний брухт, моє серце пропускає удар. Я затамовую подих і благально дивлюся на капітана. Він заперечно хитає головою, проводжаючи поглядом в даль уламки чийогось життя. Він добрий, отой капітан нашого корабля.