Розділ 5

Минуло ще декілька днів після великого полювання. Життя в селі знову повернулося до звичного ритму. Щоранку люди займалися своїми справами: хтось ішов до джунглів, хтось працював біля будинків, а діти весело бігали вузькими кам'яними доріжками.

Того ранку я прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай.

Відразу відчула знайомий ниючий біль унизу живота.

Я важко зітхнула.

— Ну ось...

Обережно підвівшись із ліжка, я зрозуміла, що почалися місячні.

Я не злякалася.

За той час, що жила в племені, це вже був третій раз. Перші два рази Лайла все мені пояснила. Вона показала, де жінки зберігають засоби гігієни, як вони ними користуються і які трави допомагають зменшити біль.

Я відкрила невелику дерев'яну скриньку біля ліжка.

Усередині залишилася лише одна чиста прокладка.

Вона була зроблена з м'якої тканини та висушених рослин усередині. За формою вона нагадувала сучасні прокладки, хоча була трохи товстішою й не такою зручною. Проте за ці два місяці я вже звикла до неї.

Я переодягнулася, привела себе до ладу й вийшла з будинку.

Іти було не дуже приємно. Живіт трохи тягнув, а настрій був зовсім не бойовий. У такі дні мені найбільше хотілося закутатися в ковдру, випити гарячого чаю й просто полежати.

Але до Лайли потрібно було сходити.

Вона саме сиділа біля свого будинку й перебирала якісь висушені корінці.

Побачивши мене, вона тепло усміхнулася.

— Ліза.

— Лайла... добрий... ранок, — трохи незграбно сказала я їхньою мовою.

Вона схвально кивнула.

Я вже могла будувати прості речення, хоча іноді все ще робила помилки.

Лайла уважно подивилася на мене й одразу зрозуміла, чому я прийшла.

— Біль?

Я кивнула.

— Так... трохи.

Вона мовчки підвелася, зайшла до будинку й через хвилину повернулася з невеликим тканинним мішечком. Усередині лежало декілька чистих прокладок, а також маленький згорток із висушеними травами.

— Заварити... пити... двічі, — повільно пояснила вона.

— Дякую.

Я щиро усміхнулася.

За ці місяці Лайла стала для мене майже другою мамою. Вона завжди знаходила час допомогти, пояснити чи просто поговорити зі мною.

Я вже збиралася йти, але раптом згадала ще дещо.

— Лайла...

Вона підняла голову.

— Якщо... побачиш... Терема... скажи...

Я на кілька секунд замислилася, підбираючи потрібні слова.

— Я... п'ять днів... не можу... полювання.

Лайла одразу зрозуміла.

Вона легко усміхнулася й кивнула.

— Скажу.

У цьому племені до таких днів ставилися абсолютно спокійно. Тут існувало правило, якого дотримувалися всі жінки.

Під час місячних вони не ходили на полювання.

І справа була зовсім не в тому, що хтось вважав їх слабкими.

Навпаки.

Причина була дуже простою й цілком логічною.

Запах крові міг привабити хижаків.

Особливо великих кішок і диких звірів, які жили в джунглях.

Тому жінки в ці дні залишалися в селі, займалися травами, плели кошики, готували їжу, навчали дітей або допомагали знахарці.

Мені це правило навіть подобалося.

Не тому, що я не любила полювання.

А тому, що ці кілька днів ставали невеликим перепочинком від постійних тренувань із Теремом.

Попрощавшись із Лайлою, я повільно пішла назад до свого будинку, міцніше притискаючи до себе мішечок із травами.

Я ще не знала, що вже за кілька годин Терем сам прийде до мене, щоб дізнатися, чому я не з'явилася на ранковому тренуванні.

Я повернулася до свого будинку, заварила трави, які дала мені Лайла, і повільно випила теплий настій. Біль у животі став трохи слабшим, але повністю не зник. Тому я вирішила сьогодні нікуди не поспішати.

На вулиці стояла тепла сонячна погода. Легкий вітерець приносив із джунглів запах свіжого листя й квітів. Я сіла на дерев'яний ганок біля будинку, підтягнула ноги до себе й просто спостерігала за життям села.

Повз мене проходили жінки з кошиками фруктів, неподалік гралися діти, а чоловіки лагодили човни та мисливську зброю. Здавалося, що весь острів жив своїм звичним життям.

Я тихо усміхнулася.

За ці кілька місяців це місце стало для мене майже домом.

Я вже знала більшість мешканців на ім'я, могла підтримати просту розмову їхньою мовою й навіть почала ловити себе на думці, що іноді думаю словами цієї мови.

Раптом я почула знайомі кроки.

Навіть не піднімаючи голови, я вже здогадалася, хто це.

Переді мною зупинився Терем.

Я підняла очі.

Він, як завжди, був одягнений у темний шкіряний одяг, за спиною висів лук, а на поясі — меч і кинджал. Сонячне світло красиво відбивалося в його темно-чорному волоссі, а зелені очі уважно дивилися на мене.

Він нахилив голову набік.

— Ліза...

Я усміхнулася.

— Привіт.

Звичайно, він не зрозумів українського слова.

Терем зробив ще один крок ближче й щось запитав своєю мовою.

Я зрозуміла лише частину речення.

Він питав, чому мене не було на ранковому тренуванні.

— Лайла... сказала?

Він коротко кивнув.

Я теж кивнула у відповідь.

— Так... я... не можу... п'ять днів... полювання.

Терем уважно вислухав мене.

— Біль?

Я трохи здивувалася.

— Так... трохи.

Він декілька секунд мовчав.

Потім несподівано сів поруч зі мною на ганок.

Я здивовано подивилася на нього.

Зазвичай у цей час він або навчав мене, або займався справами племені. Але сьогодні нікуди не поспішав.

Між нами запанувала тиша.

Ми просто сиділи поруч і дивилися на село.

Через деякий час Терем раптом простягнув мені невеликий стиглий фрукт.

Я здивовано підняла брови.

— Це... мені?

Він кивнув.

Я взяла фрукт і тихо засміялася.

— Дякую.

Він уважно дивився, як я їм.