Розділ 4

Два місяці нового життя

Минуло два місяці.

Іноді мені здавалося, що це був лише тиждень, а іноді — що я прожила тут усе життя.

Перші дні були найважчими. Я не розуміла жодного слова, не знала правил цього племені й боялася зробити щось неправильно. Але день за днем усе почало змінюватися.

Терем вирішив навчити мене всього, що знали люди його племені.

Кожного ранку він приходив до будинку ще до сходу сонця. Спочатку ми снідали, а потім він брав мене із собою. День завжди проходив по-різному. Інколи ми йшли до джунглів, інколи залишалися в селі, а іноді підіймалися високо в гори.

Терем майже ніколи не усміхався під час навчання.

Він був дуже вимогливим.

Але водночас неймовірно терплячим.

Він міг показати один і той самий рух десять разів, якщо бачив, що я його не зрозуміла.

Найважче було вивчати їхню мову.

Вона зовсім не була схожа ні на українську, ні на англійську, ні на французьку чи японську, які я знала раніше. Деякі слова складалися з дивних звуків, які я навіть не могла правильно вимовити.

Одного разу Терем показав на дерево.

— Арен, — чітко сказав він.

— Арен...

Він похитав головою.

— Ар-р-р-ен.

Я спробувала ще раз.

— Аррен.

Терем тихо засміявся.

Я здивовано підняла голову.

— Ти... смієшся з мене?

Він, звісно, не зрозумів слів.

Але коли побачив мій удавано ображений вираз обличчя, куточки його губ піднялися ще вище.

— Добре, добре... ще раз.

— Арен.

Цього разу він задоволено кивнув.

— Арен.

— Так! Нарешті!

Я навіть плеснула в долоні від радості.

Терем лише тихо похитав головою, ніби не міг зрозуміти, чому я так радію одному правильно сказаному слову.

Так проходив майже кожен день.

Він показував предмет.

Називав його.

Я повторювала.

Потім він просив мене сказати слово самостійно.

Якщо виходило неправильно — ми починали спочатку.

Через місяць я вже могла розуміти прості речення.

Ще через декілька тижнів навчилася відповідати короткими фразами.

Моя вимова була далекою від ідеальної, але Терем завжди терпляче мене виправляв.

Іноді мені навіть здавалося, що він пишається мною.

Одного ранку він привів мене на невелику галявину.

Там лежало декілька луків.

Різних.

Маленьких.

Великих.

Довгих.

Терем узяв один із них і простягнув мені.

Я здивовано подивилася на нього.

— Полювання?

Він кивнув.

Потім поставив за кілька метрів дерев'яну мішень.

Я ніколи раніше не стріляла з лука.

Узяла його дуже невпевнено.

Натягнула тятиву.

І...

Стріла полетіла зовсім в інший бік.

Терем мовчки подивився на мене.

Я винувато усміхнулася.

— Не смійся...

Він не засміявся.

Лише підійшов ближче.

Дуже близько.

Встав у мене за спиною.

Його руки обережно торкнулися моїх.

Він поправив мої пальці на луці.

Потім повільно підняв мої руки трохи вище.

Я завмерла.

Його груди майже торкалися моєї спини.

Я відчувала його тепле дихання біля свого вуха.

Серце почало битися набагато швидше.

Терем щось тихо сказав своєю мовою.

Я навіть не слухала.

Я думала тільки про те, що він стоїть занадто близько.

— Ліза.

Я здригнулася.

— Що?

Він показав очима на мішень.

Я ніяково кивнула.

Повільно натягнула тятиву.

Видихнула.

І відпустила стрілу.

Вона влучила майже в центр.

Я широко розплющила очі.

— Я... я влучила!

Я різко повернулася до Терема.

Він усміхнувся.

Не ледь помітно.

По-справжньому.

І мені чомусь захотілося ще раз побачити цю усмішку.

Після того дня ми тренувалися майже щодня.

Минув лише місяць, а я вже могла влучати в мішень майже з будь-якої відстані.

Дал, мисливець, який колись знайшов мене в джунглях, спочатку зовсім не вірив у мене.

Він постійно дивився з недовірою.

Одного дня він поставив маленький плід на пеньок і щось сказав Терему.

Я вже зрозуміла достатньо слів, щоб здогадатися.

Він не вірив, що я влучу.

Я мовчки взяла лук.

Натягнула тятиву.

Стріла зі свистом розсікла повітря.

Плід розлетівся на дві половини.

Дал декілька секунд мовчав.

Потім здивовано подивився спочатку на мене, а потім на Терема.

Терем нічого не сказав.

Лише схрестив руки на грудях.

А я вперше побачила, що в його очах з'явилася гордість.

Крім полювання, Терем знайомив мене з життям племені.

Він пояснював їхні закони, показував священні місця, навчав орієнтуватися в джунглях. Ми годинами ходили лісом, і він змушував мене знаходити дорогу назад без його допомоги.

Спочатку я постійно губилася.

Але з часом навчилася дивитися на сонце, мох на деревах, напрямок вітру й навіть запам'ятовувати незвичайні скелі та дерева.

Одного разу Терем навмисно залишив мене саму в джунглях.

Коли я зрозуміла, що його поруч немає, мене охопила паніка.

— Терем!

Тиша.

— Терем!

Лише спів птахів.

Я заплющила очі й зробила глибокий вдих.

«Не панікуй, Лізо. Думай.»

Я згадала все, чого він мене навчав.

Сонце було праворуч.

Річка мала залишитися позаду.

Отже...

Я повільно пішла вперед.

Приблизно через двадцять хвилин вийшла саме до тієї галявини, де ми починали навчання.

Терем стояв, схрестивши руки на грудях.

Побачивши мене, він ледь помітно кивнув.

Це була його похвала.

І чомусь саме вона зробила мене щасливішою, ніж будь-які слова.

Найбільше мене здивувала Лайла — знахарка, яку я вперше побачила в день свого прибуття.