Розділ 3

Я прокинулася від дивного відчуття тепла. Спочатку навіть не зрозуміла, де знаходжуся. Перед очима була кам’яна стеля, десь поруч тихо потріскував вогонь, а з вулиці долинали незнайомі голоси й сміх дітей. Я різко сіла на ліжку й тільки через декілька секунд згадала все, що сталося.

Острів.

Джунглі.

Плем’я.

Терем.

Я повільно провела долонями по обличчю й важко видихнула. Учора ввечері я була настільки виснажена, що просто впала спати, але зараз страх повертався знову. Я знаходилася в чужому місці серед людей, мови яких навіть не розуміла.

Мій погляд ковзнув по кімнаті. Будинок виглядав дуже затишно у ранковому світлі. Кам’яні стіни були теплими золотистими від сонця, на дерев’яних полицях стояли глиняні миски й баночки з травами, а біля вікна легенько колихалася світла тканина.

Я повільно встала з ліжка й підійшла до вікна.

Село вже прокинулося.

Жінки носили воду у великих глечиках, чоловіки про щось розмовляли біля вогнищ, а діти бігали між будинками. Звідусіль чувся шум життя. І найдивніше — тут ніхто не виглядав диким чи жорстоким.

Навпаки.

Усе виглядало спокійно.

Мирно.

Наче я потрапила в інший світ.

Я так задумалася, що не помітила, як двері тихо відчинилися.

Я різко обернулася.

У кімнату зайшов Терем.

Сьогодні він виглядав трохи інакше. На ньому була темна сорочка без рукавів, яка відкривала сильні руки, і темні штани зі шкіри. Волосся було трохи вологим, а зелені очі уважно дивилися прямо на мене.

Моє серце чомусь одразу забилося швидше.

Терем щось сказав своєю мовою й поставив на стіл дерев’яну тарілку з фруктами. Я мовчки дивилася на нього, не знаючи, що робити чи говорити.

— Дякую… — тихо сказала я українською.

Він, звісно, нічого не зрозумів. Але чомусь ледь помітно усміхнувся.

Його усмішка була дуже спокійною.

І красивою.

Я швидко відвела погляд убік.

Терем показав рукою на тарілку, ніби пояснюючи, що це для мене. Я підійшла ближче й обережно взяла один із фруктів. Він був схожий на манго, але темнішого кольору.

Я нерішуче вкусила шматочок.

Солодкий.

Дуже смачний.

Я навіть не помітила, як почала їсти швидше. Терем мовчки спостерігав за мною, спершися плечем об стіну.

І чомусь від його погляду мені ставало ніяково.

Коли я закінчила їсти, Терем раптом підійшов ближче. Я напружилася, але він лише обережно торкнувся мого волосся, витягнувши звідти маленький сухий листок.

Я завмерла.

Він декілька секунд дивився на мене, а потім щось тихо сказав.

Його голос був низьким і спокійним.

Я нервово усміхнулася.

— Я все одно тебе не розумію…

Терем ніби зрозумів по інтонації, що я сказала щось несерйозне, і кутики його губ ледь піднялися.

Це була вже друга усмішка.

І від цього мені чомусь стало тепліше.

Через декілька хвилин він жестом покликав мене за собою.

Я нерішуче вийшла з будинку слідом за ним.

Щойно ми з’явилися на вулиці, люди одразу почали дивитися на мене. Але тепер ці погляди не здавалися страшними. У них була проста цікавість.

Маленькі діти навіть почали тихенько сміятися, дивлячись на моє волосся й світлу шкіру. Одна маленька дівчинка з темними кучерями підійшла зовсім близько й обережно торкнулася моєї руки.

Я здивовано кліпнула очима.

Дівчинка щось захоплено сказала іншій дитині й засміялася.

Я не стримала усмішки.

Терем уважно спостерігав за мною.

Ми повільно йшли селом. І що більше я бачила, то сильніше дивувалася. Кам’яні будинки були дуже красивими й доглянутими. Біля входів росли квіти, на дахах сушилися трави, а доріжки були викладені гладким камінням.

Біля одного з будинків сиділи чоловіки й точили мечі. Я мимоволі напружилася, але вони лише коротко глянули на мене й повернулися до роботи.

Тут усі ніби знали своє місце.

Усе було спокійно й організовано.

Раптом я почула знайомий голос.

Точніше — інтонацію.

Той самий чоловік зі шрамом, який знайшов мене в джунглях, стояв біля великого будинку й явно був незадоволений.

Він щось різко говорив Терему.

Я не розуміла слів, але чудово бачила його погляд.

Він дивився на мене так, ніби я була проблемою.

Терем відповів коротко й спокійно. Але в його голосі з’явилася твердість. Чоловік зі шрамом насупився ще сильніше й почав говорити голосніше.

Я нервово перевела погляд на Терема.

— Мені здається, він мене ненавидить…

Звісно, Терем мене не зрозумів.

Але раптом він легко торкнувся моєї спини, ніби заспокоюючи.

Від цього простого дотику по моїй шкірі пробігли мурашки.

Ми пішли далі.

Терем привів мене до краю села. І я завмерла від побаченого.

Перед нами простягалися джунглі.

Безкраї.

Зелені.

Живі.

Сонце повільно піднімалося над деревами, освітлюючи густе листя золотим світлом. Десь далеко чувся шум водоспаду, а над верхівками дерев кружляли великі чорні птахи.

Це було настільки красиво, що я навіть забула дихати.

— Боже…

Я повільно зробила крок уперед, не відриваючи очей від краєвиду.

І тільки через декілька секунд зрозуміла, що Терем дивиться не на джунглі.

А на мене.

Я повільно повернула голову.

Наші очі зустрілися.

Його зелені очі були неймовірними. Яскравими. Глибокими. Майже нереальними.

Між нами зависла дивна тиша.

І саме в цю секунду я раптом зрозуміла одну страшну річ.

Мені більше не хотілося тікати звідси так сильно, як у перший день.

Я не знала, чому так реагую на нього. Можливо, через те, що Терем був єдиною людиною тут, поруч із якою я почувалася хоч трохи спокійно. А можливо, справа була в його очах. У цих дивних зелених очах, які постійно дивилися на мене так уважно, ніби він намагався зрозуміти кожну мою думку навіть без слів.