Я справлюсь сама

Розділ 2

Після першої ночі на острові я почувалася жахливо. Здавалося, ніби я не спала кілька діб поспіль. Усе тіло боліло, волосся злиплося від солі, а руки були вкриті дрібними подряпинами. Я сиділа на березі океану й дивилася на хвилі, намагаючись не панікувати. Але що довше я дивилася на темне небо, то сильніше розуміла — наближається буря.

Вітер ставав холоднішим і сильнішим. Пальми шуміли так голосно, ніби попереджали мене про небезпеку. Десь далеко над океаном блищали блискавки, а хвилі вже не здавалися красивими. Вони стали важкими, темними й лютими.

Я зрозуміла, що мені потрібне укриття.

Справжнє.

Хоч якесь.

Тому я почала збирати все, що могла знайти на березі. Великі гілки, уламки дерева, сухе листя, шматки кори — усе, що океан викинув на пісок. Робота була виснажливою. Сонце ще палило, піт стікав по обличчю й шиї, а долоні боліли від скалок. Але я не зупинялася. Мені потрібно було хоч щось контролювати в цьому божевіллі.

Через декілька годин між двома пальмами стояло моє маленьке укриття. Воно виглядало дуже ненадійно — кілька великих гілок, складених одна до одної, зверху прикриті листям. Але для мене це був справжній дім.

Перший дім на цьому острові.

Я сиділа поруч і дивилася на океан, коли небо остаточно потемніло. Повітря стало дивно важким. Навіть дихати було складніше.

А потім почалася буря.

Перший удар грому був таким сильним, що я здригнулася всім тілом. Небо на секунду спалахнуло білим світлом, а за мить на острів обрушився дощ.

Стіна води.

Я швидко залізла у своє укриття й притиснулася до гілок. Навколо ревів вітер. Пальми згиналися майже до землі, листя зривало й несло повітрям, а хвилі билися об берег із такою силою, що земля тремтіла.

Мені було страшно.

По-справжньому страшно.

Я сиділа, обійнявши коліна руками, і кожного разу здригалася від грому. Блискавки освітлювали джунглі моторошним білим світлом. На секунду дерева ставали чіткими, а потім усе знову поглинав морок.

І раптом я почула тріск.

Дуже близько.

Я підняла голову й побачила, як одна з головних гілок почала ламатися під натиском вітру.

— Ні… тільки не зараз…

Наступний порив був настільки сильним, що моє укриття просто розвалилося.

Гілки впали прямо на мене, листя розлетілося в різні боки, а дощ одразу вдарив у лице. Я ледве вибралася з-під уламків і зрозуміла — залишатися тут більше не можна.

Океан ставав небезпечним.

Вода вже майже доходила до пальм.

Я розвернулася й побігла в джунглі.

Дощ засліплював. Гілки били по руках і ногах, земля ковзала під ногами, а серце калатало так сильно, що я майже не чула нічого навколо. Я кілька разів падала, але одразу піднімалася й бігла далі.

Мені здавалося, що буря ніколи не закінчиться.

А потім серед темряви я побачила величезне дерево.

Воно було гігантським. Його товстий стовбур був ширшим за кімнату в моїй квартирі, а велике коріння здіймалося над землею, створюючи щось схоже на природне укриття.

Я кинулася туди.

Під деревом було сухіше й тихіше. Вітер майже не діставав сюди. Я впала біля коріння, обійняла себе руками й нарешті дозволила собі заплакати.

Буря тривала всю ніч.

Грім гуркотів так сильно, що здригалася земля. Блискавки освітлювали джунглі, а вода потоками стікала з листя.

Я сиділа під тим деревом і думала тільки про одне — вижити.

Коли настав ранок, буря закінчилася. Джунглі були мокрими й темними, усюди висів густий туман, а з листя капала вода.

Я страшенно зголодніла.

Шлунок болів так сильно, що мене починало нудити. Я вирішила повернутися до океану. Мені здавалося, що там я зможу знайти хоча б кокоси чи рибу.

Але дуже швидко я зрозуміла, що заблукала.

Усі дерева здавалися однаковими. Джунглі тягнулися нескінченною зеленою стіною в усі боки. Я ходила годинами, намагаючись знайти хоч щось знайоме, але тільки заходила все далі.

Страх повільно перетворювався на паніку.

Ноги боліли. Дихати ставало важче. Я була мокрою, голодною й виснаженою.

Кілька разів мені здавалося, що я чую океан, але це був лише вітер.

А потім я почула голоси.

Людські голоси.

Я різко завмерла й швидко сховалася за товстим деревом.

Через декілька секунд між деревами з’явилися чоловіки.

Їх було багато.

Високі. Сильні. Озброєні.

На них був одяг зі шкіри й грубої тканини. У декого за спиною висіли луки, а на поясах — мечі й кинджали.

Вони виглядали не як дикуни.

А як справжні воїни.

Я мовчки дивилася на них із-за дерева й намагалася навіть не дихати. Чоловіки швидко говорили між собою незнайомою мовою, але я не розуміла жодного слова.

У той момент мені здалося, що вони мене не помітили.

Але я помилялася.

Хтось різко схопив мене за руку.

Я навіть скрикнути не встигла, як мене витягнули з-за дерева й різко розвернули до себе.

Переді мною стояв високий чоловік із темним волоссям і шрамом біля ока. На його поясі висів довгий кинджал.

Він щось різко запитав своєю мовою.

Я дивилася на нього широко відкритими очима й нічого не розуміла.

— Я… я не розумію…

Чоловік насупився й знову щось сказав.

— Please… I don’t understand…

Він уважно подивився на мене й, здається, зрозумів, що я не знаю їхньої мови.

А наступної секунди просто підняв мене й перекинув через плече.