Розділ 1

Я прокинулася від шуму хвиль і спочатку навіть не зрозуміла, де знаходжуся. Перед очима все було розмитим, голова боліла так сильно, ніби мене вдарили чимось важким, а в роті відчувався різкий присмак солі. Я лежала на мокрому піску й кілька секунд просто дивилася в темне небо над собою, намагаючись пригадати, що сталося. Потім пам’ять повернулася різко й боляче. Яхта. Шторм. Крики людей. Темрява.

Я різко сіла й почала озиратися навколо. Переді мною простягався океан — безкрайній, шумний і страшенно красивий. Вода була яскраво-блакитною біля берега й темнішала далі, переходячи в глибокий синій колір. Хвилі накочувалися одна за одною, залишаючи на піску білу піну. Але найстрашніше було позаду мене.

Джунглі.

Величезні, густі, темні.

Вони стояли стіною, ніби приховували всередині щось живе й небезпечне. Дерева були настільки високими, що я навіть не бачила їхніх верхівок. Їхні товсті стовбури вкривали мох і ліани, а коріння виступало із землі, мов величезні змії. Між гілками росли дивні квіти яскравих кольорів — червоні, сині, фіолетові. Деякі рослини виглядали настільки незвично, що мені ставало моторошно просто дивитися на них.

У повітрі стояв важкий запах вологи, землі й солі. Було дуже спекотно. Настільки, що навіть дихати ставало важко. Волосся прилипло до шиї, а мокрий одяг неприємно липнув до тіла.

Я повільно підвелася на ноги, але одразу похитнулася. Коліна тремтіли від слабкості. На руках і ногах були подряпини, а долоні боліли так, ніби я довго трималася за щось шорстке. Напевно, за уламки яхти.

— Спокійно… — тихо прошепотіла я сама собі. — Просто не панікуй.

Але це було важко.

Я була одна посеред невідомого острова. Без телефону. Без людей. Без розуміння, де я взагалі знаходжуся.

Океан шумів так голосно, що іноді заглушав усі інші звуки, але джунглі теж не мовчали. Звідти долинало постійне дзижчання комах, дивні крики птахів і шурхіт листя. Іноді мені навіть здавалося, що десь у глибині хтось ходить.

Я почала повільно йти вздовж берега, уважно дивлячись навколо. Пісок був дуже світлим і м’яким. Між камінням повзали маленькі краби з яскраво-помаранчевими клешнями, а у воді миготіли сріблясті риби. Кілька разів я бачила великі мушлі дивної форми, які блищали на сонці синіми й рожевими відтінками.

Чим далі я йшла, тим більше помічала, наскільки цей острів незвичайний. Деякі дерева мали білу кору, інші — майже чорну. На одному зі стовбурів росли величезні гриби темно-синього кольору. А ще тут було дуже багато води. Маленькі струмки текли просто між камінням і губилися в джунглях. Після дощу, який пройшов уночі, вода стікала з листя великими краплями, ніби сам острів дихав вологою.

Я випадково натрапила на невеликий струмок із прісною водою й мало не заплакала від полегшення. Вода була холодною й чистою. Я жадібно пила її долонями, потім умыла обличчя й сіла прямо на мокре каміння. На кілька хвилин стало легше.

Але варто було мені знову подивитися на джунглі, як страх повернувся.

Вони здавалися живими.

Вітер ворушив величезне листя, ліани тихо хиталися, а десь угорі постійно кричали невідомі птахи. Один із них раптом пролетів прямо над моєю головою, і я здригнулася. Птах був величезний, із чорними крилами й довгим хвостом. Його крик був різким і моторошним.

— Боже… — тихо видихнула я.

Я пішла далі вздовж берега й через деякий час піднялася на чорні вулканічні скелі. Звідти відкривався краєвид майже на весь острів. І саме тоді я зрозуміла, наскільки він великий.

Джунглі тягнулися на багато кілометрів уперед. Десь далеко виднілися високі пагорби, вкриті туманом, а ще далі здіймалася величезна гора. Над деревами кружляли темні птахи, а між зеленню іноді проблискували вузькі річки.

Мене охопило дивне відчуття.

Наче цей острів існував окремо від усього світу.

Наче сюди ніколи не ступала нога людини.

Сонце почало повільно опускатися нижче, і джунглі одразу стали виглядати ще темнішими. Повітря змінилося. Вітер став холоднішим, а океан почав шуміти сильніше. Десь далеко загримів грім.

Я подивилася на небо й побачила темні хмари.

Наближалася буря.

Страх стиснув груди. Я зрозуміла, що до ночі мені потрібно знайти хоч якесь укриття. Я почала швидше йти берегом, шукаючи місце, де можна сховатися. Уздовж піску лежали великі уламки дерев, винесені океаном. Між пальмами росли густі кущі з широким листям, а за ними починалися джунглі.

Іноді мені здавалося, що за мною хтось спостерігає.

Я кілька разів різко озиралася, але бачила тільки дерева й тіні між ними. Проте дивне відчуття не зникало. Острів був надто тихим у деякі моменти, а потім раптом вибухав звуками — криками тварин, тріском гілок, шелестом листя.

Коли сонце майже сховалося за горизонтом, я зупинилася й подивилася на океан. Вода стала темно-синьою, майже чорною. Хвилі накочувалися на берег із глухим шумом, а над водою вже блищали перші блискавки.

Я обійняла себе руками й тихо прошепотіла:

— Тільки б вижити…