Розділ 49. Повертайся якнайшвидше! Частина 3

Ми пробули в будинку Артура, точніше вже в нашому сімейному будинку, до самого вечора. Знайомилися із обстановкою, слугами, інтер'єром. Демі зовсім поринув у ідею забезпечити мою повну безпеку, тому облазив кожен куточок. Будинок був великий, "г"-подібний та красивий. Нічого міняти в ньому не хотілося, мені подобалося все як було. Хоча є відчуття, що в ньому не жили то й до пуття, але Артур сказав, що певною мірою так і є, так як левову частину життя він перебуває у палаці.

Прислуга привітна і мені сподобалася. Поєднувалася з теплими тонами будинку та затишком, що випромінювала домоправителька. Вона зустріла нас з такою широкою усмішкою ніби була старою знайомою і мало не з обіймами прийняла нас. Було весело, ми добре провели час, але на превеликий жаль кожного, цей день закінчився. Вирішили залишитися на ніч тут. Спалося добре, незважаючи на нове місце, але було шкода, що час так швидко летить.

Ми повернулися до палацу саме до сніданку, та коли були майже біля нашої кімнати на шляху виникла радісна та схвильована Санса. Я відразу зрозуміла в чому справа і перейняла її стан, тому ми вдвох не змовляючись знайшли причину, щоб я могла ненадовго піти. Артур був здивований, але погодився відпустити мене. Я пообіцяла, що неодмінно встигну до того як вони приступлять до трапези і ми з принцесою бігцем попрямували до неї.

Подарунок був готовий. Витончений, дуже красивий та неймовірно корисний у бою, ніж. У дарунок від самого коваля, мені вручили так само піхви для нього, про які я не спромоглася подумати. З золотою вишивкою на чорній, матовій шкірі, все це виглядало дуже вражаюче і красиво. От і славно, залишилося тільки знайти момент, щоб віддати його Артуру.

- Кохана, а як ти дивишся на те, щоб усім разом ще раз відвідати наше озеро з печерою? - я, як і обіцяла, встигла вчасно. Дівчата закінчували із сервіруванням столу. Я сіла на своє місце ховаючи подарунок у глибокій кишені сукні. Від голосу нареченого мимоволі здригнулася стискаючи зброю, але не встигла відповісти.

- Печерою? - Жваво скинув голову Демі з передчуттям поглядаючи на нас по черзі. Я посміхнулася, відразу розслабляючись.

- Так синку, печерою. Великою і дуже гарною. Хочеш поглянути?

 -Дуже.- він активно закивав, а я подивилася на усміхненого Артура знизуючи плечима і розводячи руками.

- Ось тобі й відповідь, Артуре. Ми повинні туди сходити. – він однозначно кивнув.

- Тоді збираємо речі й уперед.

- Тааак. - Демі мало не сидячи підстрибнув від радості викликавши в нас приплив сміху. У такій веселій обстановці ми й поснідали і не затримуючись зібрали кошики з їжею, водою, вином для дорослих та ковдрами і за допомогою маячка одразу перенеслися у потрібне місце.

Межі, захопленню сина не було. Неймовірне переміщення без звичного порталу, та нова обстановка. Я ледве могла його утримати за руку, щоб він забувшись не втік надто далеко і загубився.

Ми були щасливі, день пройшов для нас в іграх та пригодах. Просто син наш, виявився дуже спритним і любителем печер, ми не встигали за ним коли він бігав з однієї її частини в іншу. І все ж таки, вирішили, що ночувати тут ми не будемо, тільки не з дитиною, так, що ввечері повернемося назад. Ми на довгий час його там загубили, але пропозиція скупатися відволікла хлопчика на якийсь час. Тільки виявилося, що малюк не вміє плавати хоч цього і слід було очікувати, з огляду на умови його життя, ще до недавнього часу. Та й Артур з таким же ентузіазмом взявся його навчати, поки я облаштовувала на галявині зручне місце для обіду та відпочинку. Але мене дуже відволікала мила картина їхніх взаємин. Як Артур пояснює ази, а син серйозно слухає і намагається все виконати як треба. Я могла на довго, ось так зависнути відчуваючи як щимить серце при думці, що вже завтра він поїде і на довгий час з наших обличь зникне посмішка.

Тряхнула головою, відкидаючи смуток не час. Нема чого всім псувати настрій у цей чудовий момент.

- Хлопчики! - Підняла руки вгору, привертаючи увагу захоплених хлопців. Вони з усмішками подивилися на мене, і я голосно заговорила. - Потім наплаваєтеся. Виходьте, час обіду.

- Йдемо.- Артур, щось сказав синові той кивнув і з задоволенням, і реготом заліз до нього на шию. Так вони і вийшли з води, прямуючи до мене. Я зі щасливою усмішкою спостерігала за ними, закінчуючи з приготуваннями і дістаючи напої.

- І, що у нас сьогодні на обід? - Зацікавлений голос Генерала. пролунав зовсім поряд, але тільки я зібралася відповісти, як несподівано верескнула відскакуючи убік від холодних крапель води, що стікали з чоловіка і капали прямо на мене.

- Артур, відійди, вода холодна, - відсунулася ще далі.

- Ой, та годі тобі. - Він весело труснув головою, від чого краплі полетіли в різні боки, але до мене не дістали. - Не холодна, а дуже тепла, правда син7 - Він зняв його зі своєї шиї і поставив на ноги поруч, той теж виглядав задоволеним життям, тільки я тихо сопіла.

- Так мамо, вона зовсім не холодна. - Хлопчик усміхнувся мені на всі зуби. Недовірливо зиркнула на них.

- Ага, я відчула. - Пересмикнула плечима від холодка, що пробіг.

- Не віриш? - Артур так передчувано примружився, що я мимоволі зіщулилася. Він точно щось задумав. - А ну, йди до мене. - і він прямолінійно рушив у мій бік, простягаючи мокрі й холодні долоні.

- Артур, ти, що задумав? - я схопилася як вжалена, відступаючи від чоловіка в інший бік. - Не підходь, ти ж мокрий. - але той і не думав слухатись. Різкий ривок і я опиняюся в холодних і мокрих обіймах. - Аааа ... - я так голосно закричала, що аж сама злякалася.

А ці два паршівці сміялися поки я намагалася вирватися. Хоча сенс вже, якщо одяг весь змок, а я продрогла. Ображено глянула на нареченого. Він винувато посміхнувся, але тільки сильніше притиснув до себе.

- Пробач кохана, це було вище моїх сил.

- Капустники. - докірливо хитнула головою, помічаючи як син не приховуючи починає сміятися, але в результаті і сама не втрималася від усмішки. - Гаразд, прощаю. За гарні мордочки. Ходімо їсти. - думала Артур, мене відпустить, але не тут то було, мене підтягнули ще ближче до свого обличчя.