Розділ 45. Місія. Частина 5

Вже наступного ранку я розлюченою фурією мчала напівпорожніми коридорами розтривоженого замку, помічаючи як мене проводжає поглядом кожен кому не ліньки. Мав рацію Артур, всі вже знають, але ж справа зовсім не в цьому. Вчора то усе було добре, ми перевірили листа сина, нічого не виправляли хоч помилок і вистачало, просто дописали дещо від себе і відправили. Уклали сина спати і я нарешті зробила обіцяний сюрприз. Прозорий пінюар, темно зеленого кольору з мереживами, красиві панчохи і нас захлеснула пристрасть з головою, тягнучи у вир любові та насолоди. Навіть музику я не встигла ввімкнути як ненаситний Генерал повалив мене на ліжко, підминаючи під себе і обсипаючи поцілунками, засосами. Зло посміхнулася згадуючи, як перед цим він мені обіцяв не робити дурниць.

Смикнула знайомі двері кабінету Генерала, без стуку та попередження. Не до того зараз було. Охорона залишилася біля дверей. Він сидів за столом, а Стайн стояв поруч, вони розглядали якісь папери. Помічник помітив мене перший з шоком дивлячись, як я з важким диханням, захлопую з усієї сили двері за собою. Та я була дуже зла.

-Артур, ти ж обіцяв мені!- Я не збиралася чекати коли чоловік залишить нас одних, емоції були на піку.

-Про, що ти мила? - Артур, був спокійний навіть, занадто. Він з усмішкою підняв на мене свій погляд, ніби нічого не сталося, чим у мить змусив підозріло примружитися і підійти ближче, лише часточка зацікавленості прослизала на його обличчі. Стайн зрозуміло вклонився і спішно ретирувався, а я почала відразу, ще до того як грюкнули двері, захлопуючись.

-Ти обіцяв не робити дурниць. То чому я зараз бачила Радника побитим і здригаючимся від одного мого наближення? - тихо прошепотіла, намагаючись знову не зірватися на крик. Під його зацікавленим поглядом я підійшла ще ближче, стаючи впритул до столу по інший бік від Генерала, спираючись долонями на край, ненароком відкриваючи своє декольте у всій красі. Як на зло сьогодні воно в мене особливо глибоке.

- Мила карамелько, це була не дурість, а цілком обдумана дія, чоловік просто звалився зі сходів, адже він казав тобі, правда? - по-доброму хмикнув, чоловік частенько зупиняючи погляд у дуже приємному для його очей місці і розтягуючи слова, ніби розмовляв з маленькою нерозумною дівчинкою, чим зробив тільки гірше. Я таке дуже не люблю, а він про це ще не здогадується, ось і настав час дізнатися і запам'ятати на довго. Адже це по суті наша перша серйозна сварка. Ну, що ж на жаль без цього у відносинах, нехай якими вони ідеальними не були, не обійтися завжди будуть розбіжності і головне в цей момент не наробити дурниць. Хоча це буде складно я погано контролюю свою мову коли зла на щось чи когось.

- Так! Але Артур, невже обов'язково було його бити? - І все ж я не стрималася підвищуючи голос. Стиснула руки в кулаки сильно ударяючи по дерев'яній поверхні від надлишку емоцій. Тут же зморщила чоло від своєї дії, та нерозуміння його вчинку. Фронзет з розбутим носом, фінгалом під оком, та забитою щелепою обігаючий мені десятою дорогою це звичайно дуже приємне видовище, але не ось так, що всі знають. Тільки проблем нам і не вистачає, раптом він мстити задумає, за заподіяну шкоду.

- Так! - несподівано Артур вийшов із себе весь напускний спокій як рукою змахнули і його очі спалахнули синім вогнем гніву. Він схопився на ноги нахиляючись до мене і при цьому ніжно беручи мої кулаки в свої руки і погладжувати їх. Ось тільки оскаженілий голос повністю привертає мою увагу до себе, не даючи це усвідомити повною мірою. - Настя, він посмів не просто тебе налякати, він вилив на тебе свої бажання які зарученій дівчині він не не мав права показувати. Я повинен був і зовсім викликати його на дуель і пообіцяв, що наступного разу так і вчиню, але поки, що тільки попередив. - він був дуже злий, але більше в його голосі і очах переважали ревнощі.

- Невже справа в гордості та репутації? - Нерозуміння і розчарування душили мене я не могла прийняти цього, невже мій Артур, насправді такий і для нього важливо тільки те, як все виглядає збоку. Я не вірю. Я дивилася на нього поглядом котрий ніколи не дозволяла собі, повний надії та кохання, знизу вгору намагаючись знайти хоч щось для себе.

- Так .- Я задихнулася власними словами і хотіла вже просто піти. Це не мій Артур, він не такий. Але хто мені дозволить? Його руки все ще тримали мої зап'ястя і в потрібний момент утримали на місці, змушуючи слухати далі. А на мої очі вже почали накочуватися непрохані злі сльози і щоб він їх не помітив я відвернулась ховаючи обличчя у своєму плечі. - Настя послухай, не в моїй, твоїй репутації. Всім і так зрозуміло, що він не зі сходів впав це очевидно як день, але тепер також і ясно, що ти під надійним захистом і намагатися тебе скомпрометувати ні в кого бажання не виникне. - Він намагався до мене достукатися, але я все одно не могла зрозуміти. Скинула на нього обличчя вдивляючись у похмуре чоловіче.

- Та яка різниця? Ну, побалакають трохи та забудуть. До чого такі заходи? - Зло кинула і зробила чергову спробу вирватися. Ще й цей чортів стіл між нами заважає впиваючись краями у живіт

- Ти, що його захищаєш? - Раптом з ревнощами ніби тільки усвідомивши, вигукнув Артур, в мить виходячи з-за меблів і впритул присуваючись до мене, сильніше стискаючи зап'ястя але не до болю, просто міцно тримав.

- Та ні! - крикнула мало не розсміявшись від абсурдності його висновку. Щось мене кидає з крайнощів у крайність. Потрібно закінчувати цей атракціон. - Я просто не хочу щоб ти робив таке через мене. - прошепотіла тихо видихаючи. З мене ніби весь дух витрясли, ця розмова була для мене занадто важка.  

- Настя це було необхідно, - він похитав головою уважно з тривогою вдивляючись у моє обличчя. Було відчуття, що йому і самому боляче від цієї ситуації, та ні він, ні я не могли зупинитись поки усе не буде сказано. 

- Та хіба? - відчайдушно викрикнула, будучи на межі, смикаючи руками на себе, сама собі завдаючи біль. Та як же так?