Розділ 44. Місія. Частина 4

- Тату, нуж бо читай. Адже Влас написав мені. правда? - нетерплячий голос сина долинав навіть до мене в спальню, з вітальні. Він сидів там із Артуром

- Звісно написав. Він просто не міг цього не зробити. Давай, сідай поруч. А де мама, ти ж не хочеш, щоб вона все пропустила? - у голосі нареченого чулася усмішка і ласка. Я мимоволі сама почала посміхатися, слухаючи їхній діалог.

- Ні. - одразу ж запевнив хлопчик.

- Ну, тоді зви її. Нехай, нас не затримує. Вперед.- Артур, ледве стримував сміх, а я вже чекала того, що зараз буде. Тихі швидкі кроки переходять у біг і гучний дзвінкий голосок сина, пролунав з-за дверей на всю вітальню.

- Мамочко, ти де? Там лист Власа треба читати. - хихикнула і захопивши те, за чим і прийшла сюди вийшла до сина.

– Тут я, тут. Вже йду, мої дорогі чоловіки. - хлопчик стояв неподалік і помітивши мене, радісно посміхнувся підбігаючи і беручи за руку.

- А, що ти робила? - Він потягнув мене в бік дивана. на якому нас чекав усміхнений Генерал, але не забув поставити запитання.

- Брала папір та ручку, для твоєї відповіді. - Підняла приналежності вгору, щоб він побачив і нарешті сіла туди куди і хотів син. Він вмостився між мною і Артуром. - То давайте уже почнемо.

-Так, тату починай. - Хлопчик почав підстрибувати на подушці і ми з коханим посміхнулися його нетерпінню. Все ж таки він дуже прив'язався до Власа, той став для нього справжнім другом, майже братом, чому я дуже рада.

- Ну, коли всі в зборі тоді я приступаю. - Артур розгорнув папір, розламуючи печатку і починаючи читати лист. Син слухав уважно з усмішкою щастя на обличчі, вбираючи кожне слово. Все було як і завжди, Влас розповідав про те, як у нього йдуть справи і питав про Демі. Як тільки Артур закінчив я розклала папір і взяла письмовий предмет повертаючись до щасливого сина.

- Так, а тепер давайно, Демі, диктуй, яку ти хочеш надіслати відповідь?

– Мам, я хочу сам спробувати. Вчитель каже, що в мене добре виходить писати. Можна я сам напишу? - Це було несподівано, але дуже нас порадувало. Як швидко він все вчить, схоплює просто на льоту. Подивилася на такого ж гордого Артура, зворушено зітхаючи.

- Звичайно можна син, бери папір, ручку і біжи до себе напиши все, що хочеш, а після прийдеш ми все перевіримо і відправимо. Добре? - Артур погладив його по голові і він швидко закивав зістрибуючи з дивана.

- Так. - я простягла йому все, що потрібно і він швидко це забрав, схвильовано усміхаючись. - Дякую матусю. Я пішов.

Ми проводили поглядами його до кімнати і побачили як він сідає за свій стіл, благо двері не закривав. Привалилася на плече Артура, щасливо зітхаючи і з насолодою відчуваючи обійми у відповідь на талії.

- Яка ж він світла дитина. - тихо видихнула, прикриваючи очі. Я досі погано сплю. Нехай, вже рідше, але кошмари досі приходять і це мене вимотує.

- Не можу не погодитись. І швидко вчитися, чим не можна не пишатися. Як пройшов твій день? - я напружилася тому, що досі не розповіла Артуру про те, що сьогодні трапилося. Напевно все ж таки тому, що не хотіла. Це було для мене... принизливо. Я не хочу, щоб він про це знав щоб взагалі хтось знав. Втягнувши тихо повітря я постаралася відповісти так само рівно і спокійно, але все ж таки мій голос трохи здригнувся від чого я спробувала його відразу відволікти.

- Все в порядку. У мене для тебе є сюрприз, тільки побачиш його вже в спальні, коли Деміан ляже спати. - ніжно провела долонею по його грудях, відчуваючи як вони починають тремтіти. Хват на талії посилився.

- Таак? З нетерпінням чекаю. - Він відповів тихо, з хрипотою мені в верхівку, після чого послідував поцілунок. Я спокійно зітхнула.

- А як пройшов твій день? Все в порядку? - відколи ми повернулися, новин крім того, що господиня особняка померла, більше не було. Ну, принаймні, мені про них не говорили.

- Не хвилюйся нічого не відбувається, що має тебе хвилювати. - Він підняв моє обличчя до себе і ніжно поцілував у щоку викликаючи усмішку блаженства.

- Це добре. - кивнула і поклала назад голову на його плече з бажанням ще так посидіти, поки син старанно пише лист своєму другу. Але Артур думав інакше.

- Ти мені більше нічого не хочеш розповісти? - я трохи почала засинати тому навіть не звернула належної уваги на це питання.

- Хм? Про, що ти? - потерлася щокою об його сорочку і підняла голову, упираючись підборіддям у плече. Його обличчя в мить змусило прокинутися і перестати посміхатися. Похмуре і дуже уважне.

- Настя, я ж не проста людина в цьому замку і відповідаю за життя людей, що тут живуть, і коли слуги бачать щось незвичайне, то мені про це відразу ж доповідають. - Ну от і все, навіть намагатися не слід було. Ще не вистачає того, що ми зараз посваримося.

- Ти вже знаєш, так? - тихо пискнула відсуваючись. Він не хотів цього я бачила по тому, як він підтис губи, але все ж відпустив зі своїх обіймів.

- Так. Чому сама не розповіла? Що він тобі зробив, за, що ти його вдарила? - Він не кричав, не дорікав, але від усієї цієї ситуації я відчувала себе жахливо і не могла продовжувати дивитися в його очі прямо.

- Артур, нічого страшного не трапилося, просто трохи злякалася, не потрібно нічого робити. Інакше можуть виникнути проблеми, а я цього не хочу. - я говорила тихо, мені було ніяково я не хотіла, щоб все спливло ще й ось так. Несподівано міцні, шорсткі пальці схопили мене за підборіддя і ніжно підняли вгору, щоб я подивилася йому в обличчя. Суворе, серйозне і схоже розгніване. Він сердиться на мене.

- Настя я не той, хто боїться проблем. І якщо потрібно, я їх сам кому захочу влаштую. А якщо тобі щось загрожувало і змусило застосувати силу, я не пробачу собі, якщо нічого не зроблю. - Та я так і подумала, ще й тому не хотіла, щоб він знав. Це може погано скінчитися.

- Я не хочу про це говорити. - Прибрати його пальці зі свого обличчя я не намагалася, але прямо дивитися в очі не змогла і відвела їх.