Розділ 41. Місія. Частина 1

Артур Дразійський

Артур Дразійський

Я спускався сходами з каменю, темним коридором, освітленим лише кількома моїми пульсарами в темницю, а за мною тихо слідував Стайн. З того зриву він став мене трохи побоюватися, що пригнічувало, але намагався триматися та не показувати цього прямо. На превеликий жаль мені все ж довелося залишити Карамельку так як наші хлопці змогли схопити керівника того самого особняка, який дуже завзято намагався втекти разом з деякими слугами після смерті своєї господині. Їх усіх доставили сюди і зараз, якщо доведеться, за допомогою менталістів, я проведу допит.

Мене трохи долали переживання за моїх двох рідних людей, яких я вимушено залишив самих. Примиряв тільки той факт, що вони не одні і якщо, що там поряд Лекс. Скоро мусить вже одужати Надор і поки лікується Чейз, знайду йому нового напарника і ще одного охоронця для самого Демі, щоб коли він буде на заняттях не залишався без захисту. Схоже я стаю параноїком, але це і не дивно після того, що довелося нам випробувати.

Різким рухом відкрив міцні, сталеві двері камери загартовані на магії, потрапляючи в темне приміщення, освітлене лише одним світильником під стелею. Одразу навпроти, кидаючись у вічі сиділи три чоловіки, просто на підлозі, досить молоді, але один був старший. Пошарпані, в саднах, пов'язані і дуже боягузливі, на мій прихід вони мало не на спини перевернулись від страху. Має бути просто. Я хочу стримати слово, що дав Насті та встигнути на наш спільний обід. І все ж, я щасливий, що вони змогли порозумітися з моїми батьками і Власом. Не покохати Настю з Демі просто неможливо.

- Генерал.- виринув з райдужних думок киваючи стражникам, що вклонилися. Увійшовши всередину дозволив пройти і Стайну, після чого він замкнув двері і полонені здригнулися від тихого звуку заліза.

- Вітаємо, Генерал Артур. - повернув голову до Клерна, нашого менталіста. Невидатний фігурою, але дуже спритний і майстерно ламає мізки людям. Довгі по лопатки, чорні кучері волосся, гострі вилиці та тонкі, постійно підібгані губи. Зелені, холодні очі ніколи не виражають емоцій. Так, магія менталістів завжди залишає свій відбиток на носії, не завидна їхня доля, незважаючи на всю міць, що вони мають. Вітально кивнув у відповідь і одразу перейшов до справи.

- Вони щось сказали? - глянув на в'язнів і найімовірніше злочинців. Інших тут не буває.

- Ні мовчать, як риби. - уважно вислухав киваючи, взяв єдиний стілець у камері і розвертаючи до них спинкою сів, важко дивлячись кожному в очі. Ніхто довго не витримував, відразу ж відвертаючись. Ці швидко зламаються, схоже сьогодні допомога Клерна не знадобиться. Розтягнув рота в усмішці або скоріше оскалі і тихо розтягуючи слова, приступив до допиту холодним голосом, незважаючи на усмішку.

- Ну, що ж для вас є тільки дві новини які навряд чи комусь сподобаються: перша часу у мене не багато і тягнути довго я не збираюся, з цього випливає друга новина. Якщо не відповідаєте на запитання з першого разу, ось цей статний чоловік, що дуже ретельно виконує завдання, менталіст і виверне ваші мізки, люб'язно відповівши замість вас. - кивнув у бік Клерна, який зробив крок уперед при своїй згадці. Полонені зрозуміли всю безнадійність приховати, що-небудь як тільки до них дійшло, що це менталіст, тому будь-яка їхня надія щойно згоріла в пекельному полум'ї. - Тому вибору як такого у вас немає, але це мене не дуже хвилює. Думати довго теж не раджу тому, повторюся довго грати не буду. Я зрозуміло пояснив? - ще на початку моєї промови вони знову ризикнули підняти очі, але як тільки зустрічалися з моїми і бачили усмішку їх починало ще більше трусити і здавалося якби хлопці не зв'язали їм руки вони спробували б сховатися, закриваючись ними від мене, що ясна річ абсолютно марно.

- Д-да ... - хмикнув коли старший з них все ж таки зміг видавити з себе відповідь схоже він уважно слухав те про, що я говорив. Це добре. Не доведеться повторювати двічі.

- Тоді приступимо. - Розслаблено сперся підборіддям на долоню, упираючись ліктем у спинку стільця і почав ставити питання, що найбільше хвилюють мене. - Що ви можете мені розповісти про хлопчика слугу? Звідки він у особняку?

- Хлопчик? - говорив знову старший, одягнений він був дорожче, схоже і є керуючий. Ось тільки дурити в нього погано виходить, схоже я його перехвалив, нічого то він з моїх слів не виніс. Але ще є шанс все виправити. Посмішка повільно сповзла з мого обличчя я почав занурюватися у спогади, коли ми з Настею купали сина. Його садна, шрами, ребра і хребці, що випирають  через недоїдання. Не пробачу. Спостерігаючі полонені за тим як моє обличчя стає суворим і злим все більше блідли, їх дихання збилося вони були у жаху. Проте я так само тихо і відносно спокійно продовжив говорити, поки в душі клекотів гнів.

- Так. Кучерявий такий, дуже худий, що аж кістки випирають у сім років, виглядає на п'ять і зі шрамами на ногах від того як ви його карали за "провини". - Наприкінці я не втримався і підвищив все ж таки голос з силою стискаючи кулаки, мріючи впечатати їм в обличчя, всіх хто знущався над моїм сином. Але вони мовчали чим злили мене ще більше я вже відчуваю як мої очі починають палати, але вони цього не бачили, так як дивилися в цей час у підлогу. - Помовчіть ще хоч секунду і наш дорогий менталіст дуже болісно сам все витягне. - погроза спрацювала і один із мовчазних слуг піддався злякано вперед, вигукуючи:

– Ні. Не треба я розповім. Розповім.. - його горло стиснув спазм, коли він зустрівся очима зі мною.

- Вперед.- Скривив губи в подобі посмішки глузливо киваючи, але уважно слухаючи все, що він каже.

- Нам привезли його, коли йому було два роки як слугу. Сказали робити все, що завгодно, давати будь-яку роботу, призначати покарання за найменшу провину, тільки щоб він залишався живий, але в жодному разі не виявляти любові чи доброти. І... не давати йому ім'я. - Останнє він прошепотів зовсім тихо. Невже совість прокинулася, я чудово знаю як його там називали, Настя мені все розповіла. Це хто ще виродок? Вже точно не мій Деміан.