Розділ 36. Дім. Частина 3

Привівши себе в божеський вигляд ми переодяглися в чисте. Я нарешті змогла змінити ненависний костюм, відразу ж відправивши той у сміття, на чисту і приємну тілу сукню по коліно. Артур теж одягнув іншу сорочку, з короткими рукавами та широкі штани з м'якої тканини. Тільки для Демі одягу не знайшлося, тому відправили Лію з дівчатками пошукати що-небудь, а так я його просто викупала, Артур почистив його речі від бруду і він знову був вільний як птах у польоті, чим миттю і скористався.

Зараз же ми з Артуром свіжі тому трохи підбадьорилися, і перемістилися на диван відчинивши двері у всі приміщення для сина, щоб малюк з вологим волоссям міг без проблем носитися з одного приміщення в інше, а ми продовжували спостерігати за цією біганиною. Вона заспокоювала. Не знаю як щодо Артура, але мене точно. Ці такі звичайні дії, нікуди не треба бігти, просто дивишся на щастя дитини і наповнюєшся спокоєм до кінця вірячи в те, що все вже закінчилося і тепер ми будемо в порядку.

-Артур, це Корнел скоро до нас прийде? Може, покличемо його? Хочу швидше з усім закінчити і нарешті лягти спати. - Перечекавши чергове позіхання, втомлено поцікавилася у нареченого привалившись на його міцне і надійне плече.

- Не хвилюйся, він з хвилини на хвилину повинен з'явитися. - Ну, почекаємо трохи. Тим більше по Деміану щось не схоже, що він втомився, хоча я вже не раз помітила як він позіхає, на вулиці ще тільки вечоріє, а ми вже вимоталися. Це така справа, незапланований похід на конях. Вимотує.

- Про що він хоче поговорити? Напевно про викрадачів? Ех, так не хочеться знову про все розповідати. - скорчила пику, від перспективи розмови. Не хочу.

- Не хвилюйся я можу все розповісти про, що ти мені уже повідала, а ти якщо буде потрібно просто доповниш. - велика долоня погладила мене по голові зариваючись у короткі пасма і я блаженно зітхнула. Мій герой.

- Спасибі. Я так втомилася.- Підняла долоню і з сумом доторкнулася до волосся. Такі короткі. Дідько зараз заплачу. Генерал помітив жест і з силою прибрав мої пальці, ніжно стискаючи у своїх. Підняла на нього обличчя і побачила як він хмуритися, помічаючи мою закушену губу і ось-ось готові зірватися перші сльозинки. Він уже відкрив рота, щоб щось сказати як тут несподівано мене за ногу обняли дитячі руки. Кілька миттєвостей здивовано поплескала віями від чого сльози в мить випарувалися на такого ж здивованого Артура і відсторонилася переводячи погляд на раптом злякано тремтячого сина. Щось страшне побачив? - Деміан? Ти чого? Що тебе налякало? - Відібрала його від коліна і ласкаво притиснула до своїх грудей саджаючи на коліна, він відразу ж сховав личко на моєму плечі сильно стискаючи маленькими пальчиками моє плаття. Здивовано переглянулась із таким самим стривоженим нареченим.

- Мамочка до нас знову прийде той страшний дядько? - його тихий тремтячий голосок мене трохи налякав. Припливли. Який ще страшний дядько? Він ніби ні з ким таким не бачився, радники ж пішли відразу ми з ними не говорили, хто його налякав? Артур так само хмурився не розуміючи про кого мова, заспокійливо погладжуючи хлопчачому спину, завдяки чому той перестав тремтіти.

- Про кого ти милий? - На моє запитання малюк хитнув головою і ще сильніше стиснувся. Це вже дуже дивно. -Корнел? - Я припустила, що малюк про нього говорив так як ми з Артур, його згадували в розмові. І як би абсурдно це не було, ми з шоком побачили як Демі невпевнено киває. Тут уже слово взяв Артур, доки я все не могла вкласти в голові це відкриття. Корнел, страшний дядько? Але чого раптом?

- Деміане, послухай, це не просто дядько, до нього не можна так звертатись, він - Правитель цих земель, тому ти повинен говорити Ваша Величність. Добре? Ти розумієш про, що я? - Артур, говорив наполегливо, але спокійно, щоб ще більше не налякати його.

- Так. Але... він страшний... його не можна впускати. - Знову він за своє.

- Що ти таке кажеш Деміане? Чому ти так вирішив? Корнел дуже хороший мій друг. - Артур намагався переконати сина, але це було марно. Він його боявся і жодні слова тут так просто не допоможуть.

- Ні! Він поганий. Його очі мене лякають! Він злий. - Артур не знав, що сказати щоб переконати сина, тому слово взяла я.

- Деміане, сонечко, подивися на маму.- ніжно попросила хлопчика пригладжуючи вихори на маківці та дочекавшись коли його очі сфокусуються на мені продовжила. - Скажи мені мій гарний, як тільки ми приїхали, тебе щось налякало. Що це було? Корнел?

- Так. Він мене лякає .- сльозинки від того, що ми не можемо його зрозуміти і йому страшно були готові зірватися з мокрих вій, але я встигла зловити крапельку пальцем і ніжно посміхнулася синові цілуючи в щічку щоб він зміг трохи заспокоїтися.

- Я зрозуміла. А що саме в ньому тебе лякає? - Міг голос звучав ласкаво обволікаюче і заспокійливо щоб малюк перестав нервувати і міг говорити.

- Його волосся як у людей похилого віку і очі-фіалки, вони дуже страшні. - значить причина в очах і волоссі. Але де ж ти їх міг побачити, а синочка? Глянула на нареченого, але він сидів похмурий і про щось старанно думав, тому я поставила наступне запитання.

- Але у Санси вони такі самі. Чому ти злякався саме Корнела? - Але ж до Санси у нього теж спочатку була настороженість і недовіра, але це було схоже ніби він просто побоюється незнайомих людей та схоже причина зовсім в іншому.

- Я... я не знаю. - хлопчик сам розгубився не розуміючи і несподівано для мене і Генерала подивився на батька, шукаючи підтримки і Артур його не розчарував, підбадьорливо посміхаючись пересадив до себе сина, міцно обійняв і став питати вже сам. Я спостерігала за ними зі щасливою усмішкою.

- Він тобі знайомий Демі? Ти бачив його раніше, тому боїшся?

- Напевно. Він мені знайомий, але я не пам'ятаю точно. - це схоже на підсвідомий страх. Він ніколи не бачив Корнела, але боїться його за кольори волосся та очей. Значить, у нього пов'язані не надто приємні спогади з цими атрибутами. Але хіба це не риса лише імператорської сім'ї?