Розділ 33. Тяжкість душі. Частина 3

- Прокидайся, кохана. - ласкавий голос виводив із забуття, в яке я поринула втративши всі сили. Чесно кажучи, думала і страшенно боялася, що знову побачу Майрі, нехай і знаю вже, що її наречений живий, як і інші. Але все одно, було лячно.

- Мамочко, підіймайся нам час у дорогу. Там, конячка уже чекає. - Дотик маленької ручки до щоки, викликав приплив ніжності. От тільки я не могла. Мені було дуже погано, голова розколювалася на частини, а очі й взагалі не відкривалися і я відчувала, як моє обличчя горить вогнем. Наслідки вчорашньої істерики. Випливати на поверхню було дуже важко. Схоже, мій Генерал як завжди все зміг зрозуміти і без слів. Ну, або з того, як скривилося моє обличчя, а з горла вирвався тихий, протестуючий стогін.

- Демі, піди пограй новим мечем, а я поки розбуджу маму. Чи може хочеш до Лекса і Лероя, тобі ж сподобалися історії дядька Лероя, про його експеременти? - Артур говорив із сином, поки до мого чола доторкнулася його долоня. Прохолодна, кінцівка принесла незабутнє полегшення. Тихо зітхнула, коли куточки губ самі по собі розтяглися в усмішку, поки рука ніжно погладжувала моє обличчя.

- Так. Вони такі цікаві. Я візьму меч із собою і потренуюсь у них. - оце ж невгамовний, ніяк не може відірватися від подарунка. Але це чудово. Я рада, що він так трепетно ставитися до того, що йому дав Артур. Значить хлопчик дуже цінує те, що для нього робить чоловік.

- Тоді йди до них, але поводься чемно, домовилися? - Так, Артур, з тебе і справді вийде прекрасний батько.

- Так .- Я думала, що зараз малюк просто вибіжить з намету, прихопивши іграшку, але несподівано, до моєї вилиці притулилися теплі губки хлопчика, а потім пролунав тихий шепіт в саме вухо, від якого перехопило подих, а серце зупинилося. - Доброго ранку, матуся. Я дуже тебе люблю і мені не потрібен братик, тому не сумую. - Я теж люблю тебе, мій маленький.

- Біжи вже. - Я лежала і не могла навіть зітхнути, поки Демі злазив з лежанки і його тихий біг зникав з приміщення. Щойно утворилася тиша, Артур, приліг поряд зі мною і ніжно погладив по голові. Я майже фізично відчувала його стурбований погляд на собі. - Настя, як ти, моя хороша?

- У мене шалено болить голова і я не можу розплющити очі. Але це не головне, що... я щойно почула? - Мій голос був хрипким, а горло боліло, після вчорашніх криків і ридань. Так, не найкращий у мене стан. Ось, тільки відповідь на запитання мене хвилювала значно більше всього іншого.

- Він дуже за тебе переживає і не хоче, щоб ти сумувала через те, що не можеш йому подарувати братика. - Артур, говорив з любов'ю і ніжністю, пестивши моє обличчя. Мій маленький, чудовий хлопчик.

- А як він ...? - Прочистила горло і не дивлячись, підняла руку, так як, все так само не можу розплющити очей. Помацавши в повітрі перед собою, натрапила на чоловічий ніс. Ледве торкаючись, провела по ньому, ковзнула по шраму і бороді, що помітно відросла, зупиняючись на пульсуючій жилці на шиї. Її ритмічний рух і биття серця, мого чоловіка утихомирювали.

– Це я йому розповів. Пробач, що без тебе... - Артур, говорив тихо, як і я. Ми ніби намагалися зберегти невидиму оболонку навколо нас, боячись зруйнувати її гучними звуками.

- Ні, нічого. Я дуже рада... Правда. Дякую. - Мій голос затих, а дихання перехопило і по щоці скотилася маленька сльозинка. Посмішку я навіть не намагалася сховати.

- Ну, ну, не плач, тобі не можна, ти і так уже знесилила від сліз, так, що припиняй. - Вологу легко перехопили на пів шляху. Навіть не бачачи його обличчя, я могла відчути як він хмуритися, а його очі повняться тривогою. Посмішка стала ширшою, а я спокійно вдихнула на повні груди, шморгаючи носом, ласкаво погладивши шию чоловіка. Заспокоюючи та висловлюючи подяку.

- Добре не буду. Так, що там ще було про конячку, і коли Демі з Лероєм подружитися встиг? - Ось, вже спритний у нас син, чи це я до обіду спала? А зараз взагалі котра година? Дідько, ще й очі так і боляче розкривати. Набряк трохи спав і я можу навіть невеликий просвіт побачити, але повністю відкрити очі, на жаль ні.

- Виявляється наш син ранній птах і прокинувся мало не з першими променями сонця, тому, щоб не турбувати тебе, ми вирушили на пошуки притулку. Лекс, дрих добрим сном. Напевно як завжди до ночі чимось захоплений був, тому ми пішли до Лероя та інших. - Ось уже точно засоня. Поки всі бадьорі із самого рання, я сплю і все пропускаю.

- Скільки ж я проспала? - насупилась, але до складки, що напевно утворилася поміж моїх брів, ніжно доторкнулися пальці Генерала.

- Не хвилюйся, ти нічого не пропустила, але встати тобі потрібно. Ти маєш встигнути поснідати. - Артур, забрав руки і мою з себе зняв. І судячи з звуків, схоже, що встав.

- Встигнути до чого? - Я прислухалася до навколишніх шурхотів, намагаючись зрозуміти, що зараз робить мій улюблений наречений. Кроки, тихий стукіт, плескіт води, знову кроки і поруч зі мною прогинається ліжко.

- Ми їдемо звідси так, що треба поспішити. - Артур, акуратно доторкнувся до мого плеча, сповіщаючи про свою присутність і я простягла до нього свої руки. Наткнулася на його обличчя, спустилася нижче, обхопила шию. Рідні руки обвилися навколо моєї талії і мене підхопили на руки, відразу посадивши, напевно на край лежанки, мої ноги опустилися на м'які шкіри, які я чудово відчувала голими п'ятками. Артур, став відсторонюватися і я відпустила його, застигаючи на місці. - Ось, вмийся має допомогти зняти відтік з очей.

- Дякую. За все Артур.- Перш ніж мені допомогли намацати краї ємності і воду, я повернула голову на голос і вдячно посміхнулася. Мене ніжно і швидко поцілували в губи, і тихо зашепотіли у відповідь.

- Я люблю тебе, моя солодка Карамелько, тому не треба дякувати, я лише роблю те, що вважаю за потрібне.

- Угу.- скільки ж було кохання та турботи в цих словах. Я ледь знову не розплакалася. Закусивши губу, поскаржилася на свою емоційність, що зросла, і нарешті приступила до водних процедур, під пильним наглядом коханого.