Глава 29. Ті, що вижили. Частина 2

Ми увійшли до просторого намету з високими стелями. Все було в зелених і білих кольорах, а саме приміщення поділено на кілька відсіків. Ми потрапили у те, де сиділи лікарі, вони вітально нам вклонилися, але мене це зовсім не турбувало, я попрямувала у той бік звідки чула такий знайомий голос. Відсунувши штору тремтячою рукою, побачила три ліжка на яких напівлежали вони. Мої рятівники. Надор, Ваш і Лерой. Бадьорі та на перший погляд цілком здорові. З очей бризнули сльози. Я прикрила долонею рота, душачи в собі схлипи і не могла повірити власним очам.

- Слухай Надор, а що це... - Лерой щось цікаво випитував у усміхненого Надора, але тут помітив застиглу мене. - Настя? - Він здивовано дивився в моє заплакане обличчя. Я радісно посміхнулася і кинулась йому на шию.

- Лерою... Живий.- я обіймала його і відчувала, як він обіймає у відповідь. Сльози текли струмком, а я нарешті змогла повірити в реальність того, що відбувається. - Дурень. - спогади як він вирушив прямо на загибель, викликали злість. Відсторонилася вдивляючись у його усміхнене обличчя.

- А вибач. Я хотів тобі допомогти. - Він розвів руками, насторожено дивлячись на мене.

- Допомогти? Та я вже яку добу страждаю від кошмарів тому, що думала, що ви всі померли... з моєї вини. Ви мене захищали, а я ... - я заплакала ще гірше, схлипуючи і запинаючись.

- Ну ж бо, відьмочка, не плач. Все ж, добре закінчилося. Або ти не рада, що ми вижили? - Він гладив мене по голові, а я кулаком витирала очі, як у дитинстві. Трохи заспокоїлася, але все ще схлипувала.

- Та йди ти. Дурень. Ви як взагалі?- озирнулася на інших воїнів. Вони сиділи зі здивованими та розгубленими обличчями. Я усміхнулась їм.

- Та в порядку ми. Нам просто, жах як пощастило. - Зацікавлено подивилася на лікаря. Він виглядів веселим. Шморгнула носом і піднялася з його постілі. Артур поставив поруч стілець і я сіла так, щоб бачити добре всіх.

- А, що сталося після того, як я втекла, чи точніше мене забрали? - багатозначно подивилася на Надора. Він трохи знітився під моїм поглядом, відводячи погляд. Я його зовсім не звинувачую, просто цікаво, особливо зараз, було згадувати той момент.

- Вибачте Леді, але так було потрібно. Ви б самі не змогли.

- І то вірно.- кивнула і всміхнулася, вдячно дивлячись у розгублені очі. Невже думав, що я лаятися буду? Та ні, за що, він врятував мене.

- Це ви про, що? Мені ніхто так і повної історії не розповів. - Артур стояв за моєю спиною і з цікавістю слухав нашу розмову. Склавши руки на грудях він із запитанням подивився на мене. Я повернула до нього обличчя.

- Та коли нам сказали про напад, ми тікати стали, тільки я дуже повільна. Лерой вирішив з загоном залишитися і затримати їх, щоб я втекла. А я так злякалася, що не могла і поворухнутися, ось Надор і закинув мене на плече, і поки я приходила до тями, ми вже віддалялися від Лероя.- важко зітхнула опускаючи погляд від спогадів, що накотили. Мені вже не було весело.

– Зрозуміло. Я вдячний тобі Надор. - Артур повернувся до Надора і легко йому вклонився, приклавши руку до місця, де серце. Надор відповів тим самим, тільки так само сидячи.

– Це моя робота, Генерал.

- І, що ж було далі? - Артур знову глянув на мене, чекаючи продовження історії.

- Ми знайшли укриття, тільки нас вислідкували швидко, з за того звірка як його..- я подивилася на Артура, просячи допомоги з назвою.

- Рискан.

- Ага, через нього. Ну, ми й знову пішли. Тільки тоді Рода вбили. І навіть поховати його не вдалося. З-за мене. - сумно зупинилася, переживаючи ще один потік сліз. Складно мені дається все це, згадувати, особливо, ось так одразу. Потрібно, щоб минув час, щоб реагувала вже не так гостро. Артур підняв мою голову до себе і ніжно стер пальцями солені доріжки.

- Мила припини. Я залишу людей, вони знайдуть усіх убитих, та поховають із почестями та посмертними нагородами. Не хвилюйся. - Знання, що люди які захищали мене, але загинули не залишаться, ось так, забутими серед лісу принесло заспокоєння і я змогла несміливо посміхнутися.

-Дякую. Ми ішли всю ніч, але під ранок нас знову знайшли. І тоді ми знову розділилися, і я залишилася з Чейзом. А далі... далі ти знаєш, мене, спіймали. А де він до речі? Ти казав, що він тоже повернувся. - я стривожено озирнулась, не помічаючи ще одного воїна і розгублено гайнула на нареченого. Він же живий правильно?

- Ми знайшли його відразу після твого викрадення. Але його стан дуже важкий, його сильно поранили і він непритомний. - я сумно скривилася прикусуючи губи і шморгаючи носом.

- Я можу його побачити? - з надією зиркнула в аквамаринові очі.

- Пробач, але ні. Він зараз у замку, його там лікують. Ми не стали тягнути його на околицю імперії, все ж таки він не в кращому вигляді.- Сама могла здогадатися.

- Дякую, я все розумію, сама могла б подумати. Але як тільки приїдемо, відведеш мене до нього. - сумно посміхнулася, не відриваючись від його блакитних очей.

- Як скажеш. - Моє обличчя відпустили і я ніяково оглядала присутніх. Розвела тут істерику, а їм відпочивати треба. Ось, тільки я дещо тривожне помітила і поспішила спитати.

- Надор, а що з твоєю рукою? - Я стурбовано дивилася на забинтовану руку охоронця.

- А це... потрапив під заклинання.

- Це дуже серйозно? - Я хмурилася намагаючись дізнатися наслідки того, що сталося.

- На жаль, є велика ймовірність, що я не зможу нею битися. - з кожним його словами мої очі розширювалися і наповнювалися вологою. Я відкривала і закривала рот не в змозі щось сказати, поки по моїх щоках стікала вода. Я зламала його життя. Схлипнула і поспішила сховати обличчя у долонях.

- О Боги. Як же так? Мені так шкода. Пробачте мене.

- Леді, що ви... Генерал... Я зовсім вас не звинувачую, прошу не треба сліз... - Надор говорив розгублено і здивовано дивлячись на мене. А я не могла припинити здригатися і звинувачувати у всьому себе.