Глава 28. Ті, що вижили. Частина 1

- Артуре, мені тебе так не вистачало. Я так боялася... - шепотіла тихо в його губи, зариваючись долонями в його шевелюру. Як я сумувала за цим. Стягнула шкіряний ремінець, розпускаючи прядки. Ніжно занурюючись у шовк, відчула як його долоні пускаються в рух.

- Вибач. Вибач, що не встиг. Що не вберіг. Я так за тебе хвилювався. Але ти в мене дуже сильна. Впоралася. Я пишаюся тобою рідненька. - Він говорив з гіркотою в голосі, але в кінці прослизнула неподільна гордість. Усміхнулася, прямо в його губи. Невагомо рушила вбік, на вилицю, пестячи.

- Арті ... - Моє дихання збилося, коли чоловічі руки подолали стегна і зупинилися на талії. Сорочка зслизнула вгору, витягаючись з-за пояса штанів.

- Як же я сумував. - хрипкий голос пустив табун мурашок по всьому тілу і мої ноги ослабли. Артур помітив це і поспішив посадити мене до себе на коліна, щоб я не впала.

- Я теж... хааа.- комір сорочки розтегнули і по шиї пустилися в подорож гарячі, ніжні губи. Від бороди шкіру поколювало, але це начебто було так давно і я занурювалась у ці відчуття повністю та без залишку.

Стиснула в руках волосся, притискаючи його голову ближче до себе. Від ласки, спина мимохіть вигнулась йому на зустріч. Відкинула голову назад, підставляючи шию під усе наростаючі ласки. Все тіло наливалося збудженням, дихання збилося, груди ходили ходуном, а серце тріпотіло в шаленому ритмі. Шорсткі пальці пустили струм вздовж хребта одним своїм дотиком до оголеного попереку. Я почала наливатись збудженням переповнюючись передчуттям і нетерпінням. На підлогу впала моя сорочка та чоловічий мундир. Артур, дивився на мене з таким бажанням, ніби в ту ж мить був готовий зжерти всю.

Я палала від його погляду. Він бігав по ключицях, налитих, обтяжених грудях трохи випираючому животу і безперечно милувався. Я уважно спостерігала за зміною його емоцій і не пропустила той момент, коли на обличчі розцвіла посмішка, повна збудливого вогню. Він облизнувся, немов той кіт, перед трапезою. А я дивилася і не могла відірватись. Між ніг все стало вологим, мене пробило велике тремтіння, а в думках було тільки бажання, щоб він нарешті доторкнувся.

- Прошу... - моє тихе хрипке прохання-мольба, подіяло немов спусковий гачок у пістолета і Артур виплеснув на мене всю свою пристрасть і переповнюючі емоції. Я віддавала йому сповна приймаючи все, що він мені пропонував. Вигиналася в його вмілих сильних руках стогнала прямо в губи, не сміючи стримуватися. Не під таким поглядом. Він ніби дивився прямо в душу, наказуючи не стримуватися. І я підкорялася із задоволенням. Мої ноги на його плечах, а руки, на піках задоволення, роздряпували плечі чоловіка. Але йому ніби й не боляче, він лише посміхався. З пристрастю у погляді, та збудженням на вустах. Він підносив мене на небеса знову і знову, слідуючи за мною щоразу. Це було так само чудово, як і вперше. Я відчула його кожною часткою свого тіла. А він віддавав мені всього себе. І я була щаслива.

                                                               ****                 ****

Десь через годину, ми задоволені все-таки вибралися з намету. Я нетерпляче рухалася поряд з Артуром, поки він вів мене до Лероя та інших. Вони всі зараз в одному місці, що облаштували як шпиталь, хлопців там латають. Артур, сказав, що вони поранені і намагався заспокоїти мене, але я не слухала його, так як хотіла у всьому переконатися сама. Їм належну допомогу вже надали, так як тут є штат лікарів, але душа все одно тривожно тріпотіла. Я і так кілька днів вважала їх загиблими, а тут таке щастя. Складно, ось так, одразу, повірити на слово, тому я нетерпляче підганяла Артура. А він усе й так знав і дивився на мене так зрозуміло. Я дуже йому вдячна за це. Він, мені здається, просто ідеальним. По дорозі, нам часто траплялися солдати, вони проходили повз, кланялися, віталися і так цікаво дивилися, саме на мене, що мені аж ніяково стало. Чого раптом така увага?

- Артур, а чого вони всі так на мене дивляться? Я настільки жахливо виглядаю? - Проводила поглядом чергового воїна, що навіть пройшовши повз, обертався в слід. Це точно дивно. Я звичайно не бачила себе в дзеркало і впевнена, що вигляд у мене не дуже, але це ж не привід дивитися, так ніби я звірятко в цирку. Тим більше одяг у мене хоч і пошарпаний, але абсолютно чистий, Артур допоміг з цим. Тоді взагалі незрозуміло.

- Настя, ти чудово виглядаєш, справа зовсім не в цьому. - Він обдарував мене обожнюючим поглядом і посміхнувся. Дуже швидко, але мені цього вистачило, щоб самої посміхатися.

- Тоді в чому? Знаєш дивно відчувати на собі стільки уваги, але не знати причину її виникнення. Це трохи... бісить. Безперечно. - я оглядала все навколо і помітила чергову компанію солдатів, які бурхливо щось обговорювали, поглядаючи в наш бік і ледь пальцями не тикали. Єдине, що їх від цього утримувала присутність непохитного Генерала поряд зі мною. Артур, помітив куди я дивлюся і простеживши за моїм поглядом, похмуро глянув на підлеглих, ті різко зблідли і кинулися в розсипну, і вже через мить їх і слід простиг.

- Не гнівайся на них, мила. Ти просто як завжди вражаєш чоловічі уми. - це коли я таке провернути, встигла?

- В сенсі? - Він глянув у моє здивоване обличчя і поблажливо зітхнув.

- А хто зміг не лише потоваришувати з найнебезпечнішими магічними тваринами лісів Імперії, а й у провідники їх записати, я чи, що? - А це взагалі не аргумент. Не моя провина.

- То річ у цьому? Я ж говорю, що для відьом це норма. Будь-яка моя родичка так зможе. - Ось і, що накажете мені з ними робити? Вже й почаклувати спокійно, нарешті майже безперешкодно, з все ще зростаючими силами, не можна. Чи бачите у них від цього тонка душевна організація страждає. Уууу бісить! Я все одно не стримуватиму себе, з-за них.

- Але ж у нас тут таких немає і до тебе такого ніхто не провертав. Для нас ти неймовірна і дуже непередбачувана. Але річ не тільки в цьому...