Розділ 27. Порятунок. Частина 3

Я заснула відразу ж, як усі вийшли. Ось, тільки навіть уві сні, мені спокою отримати не судилося. Кошмар знову прийшов до мене. Млява постать вагітної Майрі з провалами замість очей і роззявленим у безмовному крику, ротом, жахала змушуючи холонути від страху. Її руки були в крові і вона стояла прямо навпроти, мене майже щільну. А я не можу навіть відвернутися і важко дихаю.

Вона страшно хрипіла, пильно вдивляючись, щоб через мить, різко підняти руки і обхопити моє обличчя, змазуючи його в крові. Вона густими краплями стікала по щоках і підборіддю, капаючи у темряву. Я мовчки плакала, не маючи можливості видати і звуку. Сльози котилися, змішуючись з кров'ю. А Майрі продовжувала дивитись. Намагаючись щось розгледіти, щось знайти на моєму обличчі. Але, що? Страх, жах, відчай, безпорадність, провину? Все це і так вирувало всередині мене. Її замогильне дихання опалювало моє обличчя, примушуючи в безсиллі жмуритися. Я намагалася говорити. Намагалася вибачитися. Витиснути хоч, щось зі свого рота, але могла лише хрипіти. Серце стиснув пекучий біль, а душа рвалася на шматки з кожним моїм, та її, вдихом.

- Ти, - вбила мого Ваша! - Вона говорила тихо, не ворушачи ротом, ніби її голос лунав у просторі, оточуючи мене повністю. Як тільки, вона сказала це я відчула, що і моя здатність говорити повернулася.

- Ні! Ні, прошу... я не хотіла його смерті! Майрі ... - я плакала і благала не знаючи, що ще можу сказати. Мені було боляче і я не мала тих сил, щоб відшкодувати все, що сталося тільки з моєї провини.

- Це ти винна в тому, що наша дитина залишиться без батька! - Вона абсолютно права. Це я у всьому винна. Я не маю права виправдовуватися, не маю права вибачатися, але нічого іншого мені не залишалося.

- Мені так шкода... вибачте мені! Я не хотіла цього .... не хотіла ... - з очей Майрі потекла кров і вона жахливо заверещала, оглушаючи мене своїм голосом.

- Ти, теж повинна померти! - Її руки стиснулися на моїй шиї і почали душити, а я нічого не могла зробити. Сил чинити опір не було. Серце боліло, через загублені життя. З кожною миттю, я все глибше занурювалася в темряву. Вибачте мені, мені так шкода.

- Татко, а ти правда Генерал? - слабкі відлуння рідних голосів вивели мене з задушливого сну і я почала усвідомлювати себе.

- Так, правда.- в голосі Артура, чувся сміх віддаючись теплою хвилею в душі, проганяючи межі кошмару і потроху повертаючи до реальності.

- Ух, ти! - захоплений вигук Демі, ставав все чіткіше.

- Хочеш подивитись на мій меч?

- Так! - Звісно, він хоче. Цікавий хлопчик. Синок.

– Тільки обережно. Якщо ти поранишся, мама сумуватиме, а мене лаятимуть. Добре?

- Так, татко. Я обережно. – я буквально бачила як Демі активно киває.

- Ось, дивись.

- Вааау .... - Він радів, а я прокинулася остаточно. Мене душили ридання і я ніби випливла з-під товщі води голосно і швидко задихала.

- Настя? Ти прокинулася? - Артур почув мене, але я не могла нічого сказати. Мене розривав душевний біль і я заплакала в голос, ховаючи обличчя в долонях, від чого звук вийшов глухим. - Настя! - я чула, як швидкі кроки наближаються і вже за мить, була поміщена у рідні обійми. Я продовжувала ховатися в долонях, виплескуючи весь страх і душевні страждання.

- Мамочка? - Голос малюка тремтів. Пробач мені синочок, я тобе налякала. Але не можу зупинитися, не можу припинити плакати.

- Демі, знайди Лекса і пограй з ним, добре? - Мій рідний, Артур. Він завжди знає, що потрібно робити. Як же я рада, що зараз саме він обіймає мене. Минулого разу, мені так цього не вистачало. Але зараз він поряд.

- А мама? - Деміан хвилювався про мене, не хотів йти. Але йому краще не бачити мене такою розбитою. Нехай, іде до Лекса, пограє, доки я не візьму себе в руки.

- Я про неї подбаю. Не хвилюйся, все добре. Іди синку.- у наметі пролунали тихі дитячі кроки а після тиша. Тиша, яка розривається моїми надривними риданнями. Коли я зрозуміла, що ми залишилися одні, перестала стримуватися і завила в голос. Вчепилася руками в сорочку Генерала, підводячи до нього обличчя. Від ридання і майже криків, що виривалися з грудей, мене розпирав кашель і хрипи. Я ледве дихала, груди палило вогнем, а тіло тремтіло, але все одно спробувала говорити.

- Ар-ртур... Артууур....- я заїкалася перебиваючись власними схлипами. Улюблені руки обхопили моє мокре від сліз обличчя, а губи цілували очі і щоки, при цьому примовляючи.

- Ну, моя хороша. Не плач, дорога. Що трапилося? - я потягла чоловіка на себе, з відчаєм заглядаючи в аквамаринові очі, що так полюбилися мені. Вони наповнені тривогою та розгубленістю.

- Артур, скажи мені правду! Скажи, тільки правду ... - я шепотіла незв'язно, намагаючись вимовити, але власні безвольні ридання мені заважали.

- Добре. Я ніколи не брехав тобі. Що ти хочеш дізнатися? - Артур хмурився і уважно дивився мені в очі. А я намагалася заспокоїтися хоч трохи, щоб мати можливість нарешті говорити.

- Во-о-они-и-и  всі-і померли через мене? Адже на мене по-полювали. А вони мене захищали і вм-мерли. Їх уб-били через мене. Це я вин-на? - Мій голос тремтів я заїкалася і не могла відірвати погляд ні на мить, від рідного обличчя, відзначаючи кожну емоцію, що прослизала. Я не знаю, що хотіла почути у відповідь, просто мені було важливо знати, що він думає про це. Його очі невірно розплющилися. Лише одну мить, він тривожно мовчав.

– Настя. Настя! Послухай мене уважно. Ти ні в чому не винна. Повір мені, вони померли не через тебе. Вони робили свою роботу. І ніхто тебе не звинувачує. - Я негативно замотала головою. Ні, обов'язково буде той, хто звинуватить саме мене, як і я сама.

- Але, Лерой... адже, він.. - спогади про лікаря, молодого хлопця, друга, викликали новий потік сліз. Артур, швидко стер вологу і легко струснув, примусивши перестати ревти. Я здивовано дивилася на нього і не могла зрозуміти, що відчуваю. З мене ніби душу висмоктали. Яке ж це жахливе почуття, провина.