Розділ 24. Цербери. Частина 2

Не такого я очікувала. Зовсім не такого.

- Не бійся Деміан, вони нас не скривдять. - Я сама насилу вірила в це. Деміан сховався за моїми ногами і з легким переляком визирав, роздивляючись небезпечних тварин. Та я сама так дивилася на них.

Два триголові пси, заввишки в загривку, набагато перевищували мене. По хребті виступають гострі та отруйні шипи, навколо голів густа шерсть. На кінцях трьох хвостів, величезні жали і вони теж отруйні. Пащі - наповнені величезними і неймовірно гострими іклами. Чотири пари лап, з гострими пазурами, одним ударом можуть вбити. Все так, як і розповідав мені Артур про них. Цербери. Магічні тварини цього світу. Ось так успіх у мене, прямо щастя повні штани. Адже я зовсім не цього хотіла.

Діло було так:

Ми вже довгий час на ногах, було темно і важко йти. Я спустила сина і ми повільно рухалися вперед, петляючи і повертаючи. Стараючись довго не йти в одному напрямку, потрібно заплутати сліди якнайсильніше. Як же набридло тікати, хто б тільки знав. Думаю ми вже достатньо відійшли і навіть якщо нашу втечу помітили то не скоро наздоженуть, тому у мене є час щоб спробувати з'єднатися з лісом. Енергію я всю розтратила, так, що має вийти.

- Демі, ти зголоднів? Втомився, мабуть, мій гарний. На ось, тримай. Поїси. А мамі треба дещо зробити. - Я дістала з кишені дві булочки і вручила млявому хлопчику. Він і так уже йшов з останніх сил, як і я взагалі то. Потрібно знайти нічліг, далі йти не можна.

Поспостерігавши ще трохи за сином, що підбадьорився, проводжала поглядом зникаючу здобу, посміхалася. Притиснувшись до першого ближнього дерева я відкрила свою душу і потік, дозволяючи енергії лісу огорнути себе. Цей ліс був старий і мудрий, він не зразу прийняв мене, сумніваючись, але після того як я показала йому частину своїх спогадів, він дозволив взяти частину себе і навіть допоміг з тимчасовим укриттям. Подякувавши щедрому дарувальнику, попросила про якогось провідника для нас з сином, але бажано, щоб він при нагоді і захистити нас зміг. Вовк або ведмідь, наприклад, підійшли б дуже до речі. Я у себе вдома завжди так робила, тільки моєю частою супутнецию в основному була стара лисиця.

Ліс схвалив моє прохання, що означало нам допоможуть дістатися столиці. Точніше до лісу, що поряд з нею. Тому, що всі вони пов'язані безперервними каналами уз у надрах землі, вони передають між собою величезну кількість знань і сили, тому без проблем можуть вказати шлях до брата. Подякувавши за таку привітність і відвертість, я з новими силами підхопила сина, що уже засинав, на руки і вирушила далі. До місця, на яке вказав мені Ліс. Іти було зовсім небагато, в порівнянні з тим що ми вже подолали. 

Далеко після півночі мене з мирно сопучим сином на плечі, зустрів глибокий барліг. Занедбаний, але дуже непоганий. У нашій ситуації гріх скаржитися. Старий дуб, вкривав його своїм могутнім корінням, відводячи погляди хижаків і людей. Розбудивши сина дозволила йому першим забратися, а сама полізла слідом. Місця було мало, навіть для мене однієї. Я лягла на спину і підігнувши ноги, поклала на себе Деміана обіймаючи руками і міцно притискаючи до грудей.

- Солодких снів, мій хоробрий синку. Ми обов'язково виберимося звідси. Я тобі обіцяю. - Пригладивши вихор на маківці я поцілувала сина.

- На добраніч, матуся. - Хлопчик міцно стиснув мене своїми ручками і не відпускав поки зовсім не заснув.

А я довго не могла зліпити око, поки втома мене не зморила. Цього разу кошмар мене не відвідав, я просто провалилася в нестямі від втоми і постійного стресу, чому була рада. Прокинулася від рухів Демі. Він схоже теж тільки проснувсь і намагався вибратися з кокона моїх рук. Усміхнувшись розтиснула хватку і побажавши доброго ранку, допомогла вибратися синові. На вулиці був ранок сонечко у всю сяяло, пташки співали, листя шелестіло, а Цербери дивилися.

Деміан злякано здригнувся і сховався за мною, а я насторожено дивилася на звірів. Несподіваний подих вітерця та посил вітру, швидко мене заспокоїли. Це допомога лісу, на моє прохання про провідників та захисників. Я миттєво розслабилася і вдихнула, подякувавши за послугу. Повернулася до сина і присіла перед ним навпочіпки.

- Малятко, все гаразд, вони нам допоможуть дійти додому. - ласкаво провівши по щоці сина заспокоювала його. Він здивовано і навіть захоплено, подивилась на звірів ще раз.

- Пдавда? Не з'їдять? - І стільки неприкритої надії та захоплення було в його словах, що я не стрималася і розсміялася коливаючи головою.

- Не з'їдять повір. Ось, дивися. - я рада, що він не боїться, інакше подальша дорога могла стати для нього великим стресом і випробуванням, чим вже і так була, а я цього зовсім не хотіла. Тому, щоб точно розвіяти його сумнів я піднялася і повернулася до тварин.

Подивилася в очі середньої голови Цербера, що стояв найближче. Мої ментальні здібності відьми стали сильнішими і тому я змогла відправити велике посилення вдячності, спокою і надії на їхню допомогу. Звірі тихо і зовсім не зло рикнули, і самі зробили крок вперед, я пішла на зустріч. Повільно підняла долоню і направила до голови Цербера, пес недовго подивився, понюхав, лоскітно лизнув і нахилився, щоб я змогла дістати.

Радо усміхнулася і прикрила очі. Я подумки поспілкувалася з розумною твариною і залишилась задоволена. Він спокійно вислухав мою розповідь, прихильно прийняв мого сина і навіть пообіцяв його покатати, якщо той забажає. Як саме він це зробить з такими то шипами по всій спині я не зрозуміла, але прийняла його обіцянку. Вони будуть йти з нами до самої столиці, поки ми з Демі не опинимося в повній безпеці. Завдяки здібностям цих істот, ми будемо без проблем уникати стеження, як би вони не знаходили мене раніше. Магічно чи фізично, не важливо, близьке знаходження з магічними тваринами не дозволить нас вистежити. Тому, ми маємо кілька днів спокійної дороги додому.

Я відсторонилася і розплющивши очі, заглянула в бурштинові зіниці звіра. Щиро і вдячно посміхнулася, обіймаючи його за велику лобасту голову, висловлюючи весь ступінь мого щастя. У відповідь почувся тихий задоволений рик і мене лизнули в щоки з обох боків інші обділені голови. Засміялася від лоскоту і відсторонилася, як несподівано за спиною пролунав задерикуватий регіт Деміана і порикування другого пса. Здивовано повернувшись зрозуміла, що товариш мого песика не марнував часу доки ми спілкувалися. Він уже у всю вилизував задоволеного Демі, що брикався. Хлопчик намагався ухилятися від шорсткого язика і лоскоту, що він приносив своїми ласками, але в нього нічого не виходило, їх було більше. Я посміялася з цієї милої картинки і пішла рятувати бідного сина.