Розділ 22. Цербери. Частина 1

За вікном сонце повільно хилилося до заходу сонця. Я так і продовжувала сидіти біля узголів'я, поки Демі спав на мені, поклавши свою головку на мій живіт і обнявши ручками за талію. Він тихо сопів, уже годину як. Казки були цікавими і захоплюючими, він не переставав із захопленням ставити уточнюючі питання по сюжету, але все-таки це його втомило і він заснув. Такий милий і беззахисний, що я не втрималася і з насолодою нагладжувала його говірку. Акуратно і ніжно, щоб він не прокинувся. Це навіяло спогади як ще недавно я теж робила з Артуром. Він мирно спав на моїх колінах, а я так само перебирала його шевелюру. 

Пролунало клацання замку і двері відчинилися. Я напружилася всім тілом, готова захищати свого сина від будь-якого. Увійшов той самий чоловік. Минулого разу я його не особливо розглядала та й зараз не дуже було бажання так загальні риси. Зростанням не вище ста сімдесяти, нічим не примітне обличчя, карі очі, каштанове волосся. Нічого незвичайного. Він кинув ворожий погляд у нашу сторону - пройшовся по сплячому Демі і цокнувши язиком, мовчки попрямував до комода. У його руках був рознос. Я притиснула Демі до себе, але не будила. Поки, що чоловік агресії не проявляв, а мені потрібен шанс, щоб застосувати силу. Нема чого турбувати дитину.

– Вам пощастило, сьогодні ніхто карати вас не має часу. Господиня, зайнята. Але ось, завтра ти і твій "синочок", за все відповісте. - Він стояв до мене спиною. Його голос звучав глухо, але був сповнений злості та знущання. Це мій шанс.

Не довго думаючи я взяла контроль і заставила кров у його жилах на мить зупинитися, щоб потім знову продовжити свій біг. Але й цього було досить щоб він ніби лялька впав на підлогу непритомний. Чудово. Ваша дрібничка ні, що проти відьми. Так то. Від гуркоту тіла, прокинувся Демі, він незрозуміло потер очі дивлячись на мене. А я важко дихала проганяючи накотившу каламуть. Кілька хвилин, поки хлопчик остаточно прокинувся, мені вистачило, щоб прийти до тями. Все таки добре, що до мене приставили тільки одного охоронця, на два мене б невистачило.

- Так, Демі ми зараз ідемо! - Я швидко злізла з ліжка, зсадила хлопчика і направилась до чоловіка.

Він тихо сопів, лежачи на животі, біля комода. Я одягла свої чоботи та піджак. Присіла, пошарила по його кишенях, дістала ключ. Подивилась на принесену їм тацю. Було би чудово захопити все з собою, але шукати тару або сідати і їсти немає часу, тому я взяла Демі за руку вручила йому бутерброд з хліба і шматка стейка. Такий самий собі в зуби і дві булочки в кишені штанів. На потім. Швидко жуючи ми тихо вийшли в коридор, нікого не було, а на вулиці вже почало темніти я замкнула двері і дозволила Деміану нас вести. Ми йшли настільки швидко наскільки це могли зробити його ніжки, але на шляху нам ніхто, Слава Богу, не траплявся. 

Десь хвилин п'ять ми йшли прямо, не повертаючи і встигли з'їсти імпровізований перекус, поки Демі різко не зупинився біля гобелена з квітами Канісії. Я відкрила вже рот, щоби спитати чому ми раптом зупинилися як Демі відпустив мою руку і відсунувши тканину гобелену, що висів на стіні, натиснув щось ближче до підлоги і панель тихо клацнула висуваючись назовні на кілька міліметрів. Хлопчик легко зміг її відсунути і я перебуваючи в шоці, нахилившись, пішла всередину. Демі закрив панель за нами, і ми опинилися в потайному ході.

- Демі, ти великий розумничка.- Я не могла цього не сказати, просто не могла. Він усміхнувся по-дитячому наївно і взявши мене за долоню повів уперед. 

Тут горіло світло і було чисто. Жодного пилу, бруду, грибка, нічого з цього. Все чисто і красиво, наче тут прибирають щодня. Десять хвилин швидкого кроку по звивистих і розгалужуючихся коридорах і ми біля дверей. Незважаючи на те, що зворотів і справді було багато Демі вів нас впевнено. Я зупинила сина жестом коли він хотів вибігти в коридор.

- Ми де зараз вийдемо, мій гарний? - Я подивилася в його здивовані очі, прикидаючи варіанти подальших дій.

- Прямо навпроти виходу для слуг. - Ми говорили максимально тихо наскільки це можливо. Демі не розумів навіщо, але повторював за мною, а ось я остерігалась, що якщо хтось зараз там є, то може нас почути і тоді ми не втечемо. Тому обережність понад усе.

- Прекрасно. Ти розумничка.- я швидко потріпала вихори хлопчика і відповівши на посмішку підійшла до дверей.

З невеликим зусиллям я її штовхнула і пролунало знайоме клацання. Повільно я відкрила двері, але визирнути не встигла з-за лунких кроків. Невже, вже виявили наше зникнення? Я завмерла переляканим зайцем молячись всім Богам, щоб зовні був такий же гобелен як і біля тих дверей і людина поспішала дуже сильно. І замкнути назад двері не можу ручки, то немає.

- Почекай Крап, ти куди так зірвався, я ж не встигаю? - Голос молодого чоловіка пролунав дуже близько і кроки припинилися. Вони зупинилися прямо навпроти потаємних дверей.

- Відстань Нєш, мені потрібно до Господині, вона сьогодні не в настрої. - Другий голос був напруженим і навіть стривоженим. Він явно нервував і поспішав продовжити свій забіг. Правильно йди і якнайшвидше.

- Вона тебе покликала? Співчуваю .- в голосі співрозмовника прослизнула непідробна жалість. Після цієї фрази знову пролунали кроки і вони продовжуючи говорити відновили шлях.

- Дякую. Якщо, що допоможеш потім дійти? – приречено запитав другий. Вони встигли відійти і їхні голоси стали вщухати.

- Звичайно не хвилюйся... - Далі я вже не чула їх, вони віддалилися занадто далеко. Я видихнула з полегшенням. Моє серце билося десь у горлі, а руки тремтіли. Я навіть не намагалася вникнути в суть цих розмов, зараз не до того. 

Продовживши почате коли мій душевний стан прийшов у норму я відчинила двері достатньо, щоб можна було визирнути. Ну, що я скажу, нас і правда приховував гобелен. Відсунувши тканину я швидко оглянула коридор і більше нікого не спостерігаючи поманила рукою, Демі. Ми вийшли і я тихо зачинила двері, розправивши тканину гобелена. Вдоволено усміхнувшись, ми швидко попрямували в невеликий коридорчик який вів до того самого виходу. Я радісно зітхнула і тримаючи за руку Демі, повернула ручку добротних, простих дверей. Моя душа стиснулася в грудку, коли ручка не піддалася і двері не відчинилися. Тут зачинено. Ну, звичайно, Настя. Це ж вихід надвір і природно він замкнений. І, що ж тепер робити? Де шукати ключ? У кого? Адже нас тут і спіймають? Розкрити? Але як? Я не вмію як у тих фільмах шпильками відкривати будь-які замки.