Розділ 21. Деміан. Частина 3

Посадивши Демі на ліжко, так як більше було нікуди, взяла тацю з їжею і ми почали їсти. Прилади ж були лише в єдиному наборі, тому я все це перетворила на гру. Дві ложечки йому, одну мені. І так весело ми й пообідали, сум про моє втрачене волосся трохи спав. А ось, поїсти принесли непогано так. Суп з крупи, дуже схожої на гречку. М'ясне рагу, з гарніром у вигляді запеченої картоплі, овочевий салат. Солодка булочка з вишневим джемом, сік персиковий, ну я так думаю, за смаком було схоже і фруктові чай. Було смачно і навіть те, що ми ділили на двох, дозволило наїстися і хлопчику, і навіть мені. А їв він із величезним ентузіазмом. Демі розповів мені, що раніше його годували несмачною кашою і супом, який в основному складається з води. Ось хлопчик і наївся, такою то смакотою, щастя повні штани. А я, навпаки, ще більшою ненавистю наповнювалася до мешканців цього місця. Живодери. Примушувати хлопчика голодувати, це зовсім серця треба не мати! 

Поки їли, обмірковувала свої подальші дії. Так, коліна вже не болять, навіть коли згинаю і наступаю, значить забрати Демі зможу. Лікті та долоні, не проблема. Вже добре. Що в нас далі? Так, мене замикають, вікно за ґратами. Значить, що? Правильно, потрібно щоб двері відкрили і з того, що я встигла дізнатися, це відбувається тоді коли приходить мій конвоїр. Отже, потрібно дочекатися коли, або принесуть вечерю, або прийдуть мстити за зганьблену честь і гідність. Ну, прийде він і, що ж я робитиму? Скажу, "привіт друг, ти залишся, а я піду з сином погуляю? Скоро повернусь і обов'язково повечеряю?" Так чи, що? Дурниця. І як мені зробити, так щоб він залишився в кімнаті, бажано не в свідомості і надовго? Він щось говорив, про якийсь антимаг браслет. Подивимося.

Роздивилась себе і справді, на правій руці поруч із прекрасним заручним браслетом, що одяг мені Артур, був ще один. Сірий, без життєвий, нічим не примітний. З якого метала не зрозуміло, але яку повинен виконувати функцію знаю. Але це вони так думають, я ж не їх маг, я відьма, і природа моєї сили зовсім інша, а значить найбільш ймовірно, що він на мене ніяк не впливає, значить за час, що я тут знаходжусь і ще буду до вечора, накопиченої енергії має вистачити на те, щоб укласти спати на кілька годин.

Тому діяти, я буду так: він увійде принести піднос і піде до комода щоб покласти його, і саме в той момент, коли він буде до мене спиною, я застосую силу. Він відключиться, я забираю ключ, замикаю його і йду разом з Демі звідси, далеко і бажано назавжди. Але треба передбачити ще й те, що їхня дрібничка на моєму зап'ясті все-таки спрацює і моя сила опиниться поза доступом. Значить, я вдаю, що не намагалася нічого зробити і вже після, буду думати інший план дій.

І так, ми з Демі вийшли з кімнати, а далі...

А далі хрін його знає. Ні плану, ні розташування, ні об'ємів, я не знаю нічого про місце в якому перебуваю, а значить, просто не можу взяти і втекти, чудовим чином знайшовши вихід і при цьому ще й не натрапивши на когось у коридорі. Тому потрібен той, хто знає всі ходи і виходи. Усіх хто тут живе і як пересувається... і я навіть знаю, хто це.

- Демі, синочка ти ж добре знаєш розташування коридорів? І де є найменш помітний вихід з цього особняка? - я зацікавлено на нього подивилася, саджаючи на свої коліна. Я звичайно сумнівалася, він все-таки ще малюк, але надія вмирає останньою, тому я не відривала погляд від сірих, великих очей.

- Так. Я часто бігаю коридорами, так щоб мене не знайшли і добре знаю, як вийти, щоб не спіймали. - Він відповів з усмішкою, поки його ручка знову сховалася в моєму волоссі. Нехай, вони вже не такої довжини і ледве прикривають шию, але все ж густі й шовковисті.

- Значить ти зможеш нас вивести так, щоб ніхто не побачив? - Мене дуже втішили його слова. Це чудовий шанс. Він тут був слугою, а вони як правило чудово знають всі ходи і виходи, при цьому залишаючись не помітними і швидкими, мій хлопчик не став винятком, на наше щастя. Все таки, самій шукати вихід було би пропащою витівкою і зловили б нас, на раз два.

- Так. А ми, що йдемо? - Він витріщився на мене невинним поглядом, притискаючи ручку до грудей. Його ротик відкрився, а дихання зупинився.

- Так, мій хороший.

- Ураааа! - Він радісно видихнув регочучи і зістрибуючи з моїх колін. Його спритні ніжки тупотіли по своїй кімнаті, оголошуючи приміщення щасливим бігом і сміхом. Маленький ураганчик носився, викликаючи посмішку розчулення, але довго насолоджуватися не було часу, треба все спланувати. Я перехопила його і підкинула у повітря. Спіймала в обійми Деміана, що всміхався у захваті, і притиснула до грудей. Сама не змогла стримати сміху. Але постоявши ще трохи, знову посадила його на край ліжка і взявши його долоні у свої, подивилася на малюка вже серйозно і без посмішки. Хлопчик наш тямущий і швидко відчувши зміну в моєму настрої, перестав веселитися, і так само по дитячому уважно глянув. Проте життя тут залишило на ньому відбиток, і не дивлячись на труднощі в мові,  розвинений він далеко не на сім, а навіть на десять років. Тяжко проковтнувши я тихо заговорила.

- Малюк, послухай у тебе дуже відповідальне завдання. Тільки ти можеш провести нас непомітно. Мені потрібно, щоб ми вийшли в мало людне місце. Чи є такий вихід?

- Так. Ми можемо йти через вихід для слуг. Він веде до лісу. Він прямо за маєтком. Я там був один раз. Там гарно. - Він мрійливо зітхнув, на мить прикривши очі. А мене від згадки, лісу аж пересмикнуло. Спогади минулої доби спливли в голові настільки яскраво, що мене на секунду здолало тремтіння. Але я швидко прогнала ману, взявши себе в руки. Не зараз. Не можна. Видавивши усмішку я майже пошепки відволікла захопленого сина.

- Так в лісі і справді красиво, але небезпечно і ти не повинен ходити там один, добре? - Малюк відповів серйозно, киваючи на мої слова.

- А я не один, мене Грас водив.

- Він твій друг? - Я спохмурніла. Якщо цей Грас йому друг і дбав про Демі, тоді можливо зможе і допомогти, або навіть погодитись піти з нами. Все-таки дорослий місцевий житель, краще ніж одна доросла з іншого світу і маленький місцевий, який знає не набагато більше за мене.