Розділ 19. Деміан. Частина 1

- Пусти мене недоумок! - Ми перемістилися в якесь незнайоме приміщення. Чоловік, що схопив мене, продовжував утримувати руки, не дозволяючи обернутися та подивитися на нього.

- Не брикайся, солоденька, інакше я розізлюся. - єхидний голос пролунав зовсім близько і його подих торкнулося мого вуха.

- Іди в пекло! - я гарчала не збираючись так просто здаватися. Брикалась у спробах зачепити його ногами, незважаючи на стрекотіння в колінах, після удару об землю. Інші двоє, що були разом з ним обійшли нас та з усмішками спостерігали мої потуги. Ублюдки!

- Ммм яка зухвала. Недарма тебе вибрав сам Генерал Артур. У нього гарний смак. - Його мерзенний голос пройшовся крижаною хвилею по моїй свідомості, а гарячий язик несподівано лизнув шию, залишаючи мокрий слід. Гидота. Я рвонулася в інший бік, не збираючи терпіти подібного. Я відьма, чи хто? І як я тільки могла забути про свій дар? Адже могла ж і раніше згадати і допомогти. Схоже, швидко мислити в стресових ситуаціях мені не дано, добре хоч зараз мізки включились. Хоча не дивно чому так вийшло, я із дитинства, гірким опитом навчана не покладатись на силу, а лиш на себе саму, от і наслідки. Тут, то зовсім інша реальність.

- А то! Мудила! - я різко, взявши контроль над водою в його тілі, змусила судину в голові лопнути. Невеликий крововилив не повинен його вбити, якщо йому на дадуть допомогу в найближчий час. Але, це мене вже не стосується. 

Чуже тіло обм'якло і він лялькою впав, нарешті звільняючи мої руки. Поки його дружки не прокинулися, я швидко підбігла, кульгаючи однією ногою, до них і вирубавши одного ударом між ніг, а після і внутрішньою стороною долоні в щелепу, силою відправила в нокаут третього, так як і першого. Відійшла від груди тіл, оглядаючись і важко дихаючи. Руки тремтіли, а перед очима літали мушки. Безсонна ніч, забіг через весь ліс, відсутність їжі та відпочинку, використання сили та удар об землю. Все це разом спрацювало на мені дуже жалюгідно, ударяючи по моєму самопочутті наче кувалдою по склу. Я повільно сіла на дерев'яну підлогу глибоко вдихаючи повітря, у спробі відігнати напливаючу слабкість та темряву перед очима, але мабуть не доля. Завалившись на бік я в польоті втратила свідомість. Ось чорт, тільки дарма цих трьох виводила з ладу.

Приходила в себе важко, але на диво не так, щоб дуже фігово як могло б бути з усіма складовими. Прислухавшись нічого не почула. Повільно відкривши очі, перше, що зрозуміла, це те, що на вулиці майже ніч і мене перенесли. Втрачала свідомість я в кімнаті без шпалер, з дерев'яною підлогою і абсолютно без меблів, зараз же я знаходилася в маленькій кімнаті з ліжком на якому я власне і лежала. Невелике вікно з гратами. Прості, незрозумілого кольору шпалерами та тумбочкою біля однієї із стін. І все. Більше нічого. Так, ну втечу через вікно одразу відкидаємо. Потрібно перевірити чи закриті двері. Хоча мені здається, це марно. Ну, хто буде викрадати дівчину і залишати її одну при цьому не замкнувши. Чорт і як я тільки до такого докотилася? Сльози підступили до очей і так сильно захотілося пожаліти себе, але зараз не час і не місце. Спочатку перевірка, після вже поплакати можна. Стиснувши зуби і витерши сльози, я рішуче сіла. 

Я сіла, а моя щелепа впала. Це ще, що таке? Точніше, хто? Поруч зі мною по верх ковдри, згорнувшись калачиком, лежав хлопчик. Тихенько сопучи він мирно спав. Худенький, брудненький, в обносках. Світлі кучері незрозумілого кольору чи то світло-русі, чи то каштанові, та ще й сплутані, брудні і доволі довгі. Я вражено застигла роздивляючись це маленьке диво. Звідки ти тут взявся, а малечо? З ніжністю та співчуттям я простягла долоню та провела по голівці. Який він маленький. На вигляд років п'яти від сили. Ось, тільки добре видно, що хлопчик недоїдає і зовсім не доглянутий, так, що я цілком можу помилятися. 

На дворі була глибока ніч, тому до пуття розглянути дитину не змогла. Не хотіла його будити, тому повільно прибравши руку, почала відсувати ковдру, щоб тихо вибратися з ліжка. Так коліна майже не болять, тільки ліве трохи, лікті печуть коли розгинаю, долоні теж, що на обличчі взагалі страшно уявити, а так цілком терпимо, ще трохи відпочити поки зможу втекти і як новенька буду. Добре хоч нічого не пошкодила.

- Мамо? - тихий дитячий голосок змусив мене зупинитися і подивитися на несподіваного співмешканця. Я обернулась на хлопчика. Він прокинувся і вже сів на ліжку, з променистою усмішкою дивлячись на мене. - Мамо! - знову повторив він, тільки вже впевненіше. Посмішка не сходила з його обличчя.

- Малечо, я не твоя мама, - розгублено протягла. Хлопчик прийняв мене за свою маму?

– Ні. Ти моя мама! - не погодився він, а губа затремтіла, оченята наповнилися вологою, що загрожувало початком істерики. Тільки не це!

- Я ... - розгублено пробурмотіла, не знаючи, що робити в подібних ситуаціях.

- Мамаа... - закричав він і з очей полилися ріки зі сліз. Ой, ні!

- Так! Так я твоя мати. Не плач мій хороший. - я швидко підхопила малюка на руки і притиснула до своїх грудей, легенько похитуючи і втішно шепочучи в кучері волосся. Він обхопив мене своїми ручками, міцно з усіх своїх дитячих сил, обіймаючи мене у відповідь. Господи, бідне дитя.

- Мамочко ... - схлипував він, а я не могла вже відпустити. Він назвав мене мамою, чого я не сподівалася почути у своєму житті ніколи.

- Так, я тут. Я поруч. Все добре. - шепотіла ласкаві слова в його маківку, чергуючи з поцілунками. Я вже все для себе вирішила. 

Коли хлопчик заспокоїться я з'ясую, все про його життя і рідню, і якщо все так як я думаю,  заберу його з собою. Не можна залишати дитину у подібному місці. Він брудний, у старому обірваному одягі і не сказала б, що добре харчується, так ще й першу зустрічну тітку мамою назвав. Не схоже, що про нього хоч якось турбуються. Значить не його це місце, і він піде зі мною. Тим більше, якщо господарі цього місця промишляють викраденнями і вбивствам. Ні, точно не залишу.