Розділ 18. Відступ "1"

Артур Дразійський

Тренування пройшли якнайкраще, хлопці показали себе на всі сто, а Грег як я і сказав найшов іще людей, навіть десять, це дуже добре. Зараз я вимотаний, але задоволений поспішав коридором назад у наші кімнати, на вулиці наближався вечір я з усім закінчив дуже швидко, щоб встигнути до вечері, котра буде особливою. Планую вже нарешті їй розповісти про майбутню місію тому, що більше тягнути просто неможливо, відправлення дуже скоро, я і так чекав забагато. Вечеря буде незвичайною хочу, щоб вона перенесла новину легше і м'якше, тому зробилю по особливому, а для цього мені допомогло бажання Солоденької з'їздити в ліс за травами. Думаю я правильно зробив довіривши цю справу Лерою, він, нехай і лікар, непоганий боєць, плюс я виділив їм досвідчених воїнів в охорону і поїхали вони в підконтрольні ліси, без розбійників, все має бути добре. Спіймав слугу, що пробігав повз, з наказом накрити вечерю при свічках у моїх покоях, але Насті нічого не пояснювати. Думаю, вони вже повернулися до цього часу. З передчуттям, майже влетів у вітальню, але приміщення зустріло порожнечею і темрявою. Не зрозумів.

- Генерал Артур, накрити стіл у вітальні? - За спиною пролунав голос слуги. Я продовжував стояти в проході, тому він не міг увійти, але це було зараз зовсім не важливо. Де ж Настя? Вона не повернулася? Де, моя наречена?

- Негайно приведи мені Стайна, - наказав не обертаючись. Швидким кроком увійшов углиб кімнати, включаючи світло, але її ніде не було. Погляд гарячково бігав по приміщенню і меблях, але все залишилося так само, як і з ранку. Недоторканим. Її тут немає. Страх упереміш з холодною люттю заповнювали розум проклятою хвилею, яку я не міг зупинити. Тихий напад гніву набирав обертів, засуваючи розгубленість на другий план, а голос слуги, що знову пролунав, все тільки посилив. Чому він досі не пішов?

- А вечеря? - я глянув на розгубленого слугу, помічаючи тацю в його руках і стримуватися вже не мав сил.

- Хутко до мене Стайна та Ранса! Виконуй, наказ! - я не кричав, не підвищував голос, але ті нотки, що прослизнули в моєму голосі разом з вогнем, що спалахнув, в очах змусили хлопця випустити з рук тацю від страху. Тара з гуркотом і звуком посуду, що б'ється, впала привертаючи увагу бродячої повз прислуги і примушуючи тих в страхові втікати.

- Д-да.. вибачте.. я... я зараз...- його голос тремтів, як і він сам, але я вже не звертав на нього уваги, лише зазначив, що він зник із поля зору, виконувати наказ. Мій розум зараз був зайнятий іншим і я погано тримав себе у руках. Як виявилося така подія і загроза того, що Настя зникла, сильно збили мене з ніг буквально поставивши на коліна. Я так і простояв серед вітальні до самого приходу Стайна. За спиною пролунали квапливі кроки, а слідом швидке дихання чоловіка. Я не обертавс,я мій погляд був спрямований прямо на сонце, що сідає. День добігає кінця і зараз я задавався лише одним питанням, чому провів його у справах, а не як попередні, повністю приділивши своїй маленькій дівчинці? Чому все раптом стало так неважливо? Не важливіше за неї.

-Генерал, Ви викликали? Що сталося? - Стайн не підходив до мене дуже близько і це напевно на краще.

- Стайн, скажи мені на милість, де зараз перебуває Леді Анастасія? - я говорив тихо і холодно, але навіть так при відповіді голос помічника здригнувся, він вже дуже добре міг розпізнати небезпечні грані мого настрою.

- А.. Генерал, вона та Лорд Лерой ще не повернулися.

- Що правда? А чому я про це дізнаюся тільки зараз? - начебто хотів говорити спокійно, а все одно вийшло з загрозою.

- Але ж... - він хотів виправдатися, але не це мені було потрібно.

- Стайн, ти бачиш теж, що і я? - Пауза, після питання затяглася, на занадто довго і мої натягнуті нерви не могли цього довго терпіти, починаючи рватися наче нитки.

- Про, що ви Генерал? - Він говорив обережно відчуваючи загрозу, що хвилями виходила від мене, але я не збирався йому шкодити.

- Ти бачиш, так само, як і я? - Переформулював питання, кидаючи довгий погляд на чоловіка через плече. В освітленій кімнаті блиснули сині вогні моїх очей.

- Д-да.. - він важко проковтнув, не розуміючи мене і вперше за роки роботи побоюючись. Подивився ще якийсь час на нього і відвернувся до вікна.

- Тоді скажи, що ти бачиш за цим вікном? Підійди ближче, подивися.- кілька нерішучих кроків і він зупиняється за моїм плечем.

- Ам... Генерал, я бачу сад... небо... сонце...

- Так? І що ж робить сонце? - Напевно він зараз думає про те, що я говорю як божевільний, але я і справді був на межі божевілля.

- Воно... сідає? Генерал, все гаразд? Ви дивно поводитесь. - О він це нарешті зрозумів? Я різко повернувся до нього, впиваючись поглядом у його очі. Він опустив голову, чого не робив ніколи раніше, завжди гордо дивлячись вперед і прямо, але не сьогодні. Він боїться.

- Стайн, подивися на мене. - Дочекавшись виконання наказу я розтягуючи голосні з погано прихованою загрозою, продовжив. - Чому, в той час, коли день вже закінчується, моя Леді все ще блукає лісом і тебе це не зацікавило? Де Ранс, Стайн? Може, він допоможе тобі відповісти?

- Ранс вже в дорозі Генерал ... я ... я ... не знаю ... пробачте мене, я .. - він плутався і заїкався намагаючись вибачитися, так як зрозумів всю ступінь серйозності ситуації і мого гніву.

- Стайн, замовкни. Ти зараз підеш, знайдеш Ранса і ви вдвох пошукаєте відповіді на мої запитання. Зрозумів? - Нахилив голову роблячи крок вперед, не дозволяючи відвести погляд, незважаючи на тихе тремтіння жаху, що пробило його тіло. Він з силою стиснув щелепи, зупиняючи тремтіння, зчеплюючи разом долоні, тільки це йому мало допомогло.

- Так-так, я зрозумів... я зараз.- він ще щось бурмотів роблячи невеликі кроки назад, не сміючи повернутися до мене спиною.

- Бігом Стайн, інакше я за себе не ручаюся. - Не встиг я домовити, як він уже кивав.