Розділ 16. Ліс. Частина 3

- Залишайтеся тут Леді, а ми постараємося повернутися швидше, з вами залишається Ваш. Він буде вас охороняти. - Надор говорив зі мною ніби з маленькою дівчинкою. Але якщо так подивитися, то так напевно і є.

- Але ви куди, хіба безпечно виходити? - я дивилася на нього з тривогою, не бачачи необхідності виходити назовні, коли там так небезпечно.

- Ні, але нам треба дізнатися знайшли вони наші сліди. Та й поїсти не завадить. - А ще дізнатися чи залишився хто живий. Він це не сказав, але я й так зрозуміла.

- Але .. - нехай так, їсти справді хотілося і надія, що Лерой живий була, але і їх можуть убити ще до того як вони когось знайдуть.

- Леді, ми виконуємо свою роботу прошу, послухайтеся і сидіть тихо. - Він насупився і подивився суворо. А я зрозуміла всю дурість своєї поведінки.

- Добре. Вибачте мене .- я опустила голову, більше не опираючись і приймаючи те, що він правий і знає більше мого, тому повинен робити так як вважає за потрібне. Але все ж, хай з ним все буде добре і ліс йому допоможе в дорозі. Може і тих, хто вижив, знайдуть. Було б, чудово.

- От і славно. Ми швидко. - Надор, Чейз і ще один чоловік чиє ім'я я дізнатися не встигла, вийшли на ружу і зникли серед дерев.

Ми знайшли безпечне місце, тільки через годину шляху. Я встигла і сама пробігтися і до Надора знову на спину вискочити, а чоловіки ніби і не втомлювалися. Бігли, не зменшуючи швидкості. Ось, це - силища. Тим місцем, виявилася землянка. Дуже маленька, на одну людину розрахована, ми ледве в чотирьох вмістилися. Але плюс її розміру, з зовні її якщо не знаєш, то й не видно. За величезний пень можна прийняти. Майже повністю, будова була під землею, лише пологий дах увесь в зеленому моху і невелике віконце виднілося. З однієї зі сторін, поглиблення прикрите листям і гілками, воно веде до дверей, щоб можна було ввійти. Інакше, не вийде, дуже вже низько дах, менше ніж півметра від землі, напевно. Зате непомітна.

Мої білі штани і світлий піджак, давно стали чорними, а капелюшок з рукавичками я зовсім втратила, ще з самого початку. "Хвіст" піджака взагалі відрізали мечем, як тільки ми дісталися, на моє прохання. Заважає, раніше треба було так зробити, та все часу не було. У приміщенні був маленький, старенький і пошарпаний диван та столик зі стільцем. Ні ванної, ні нормального ліжка, ні печі. Нічого. Але нам і цього з головою вистачить. Все в пилу і я від байдикування, після відходу чоловіків, узялась тим самим хвостом, легенько протирати поверхні. Акуратно, щоб пил не піднявся в повітря, в такому вузькому просторі удвох і так дихати нічим, ще й пилу на додачу нам і не вистачає. Про Лероя та інших намагалася не думати, а то знову розревуся. Після поплачу, у своє задоволення, а зараз потрібно витерти стіл. Побачивши, як я рішуче починаю змітати пил з меблів Ваш схопився як ужалений з бідного стільця і ​​спробував відібрати у мене ганчірку. І чого це, ти задумав. Не відам. Моє.

- Леді, вам не треба цього робити, я сам. - Він знову спробував забрати тканину, але я ховала її за спину, похмуро на нього дивлячись. Він був схвильований і розгублений. Не звик, що Леді витворюють подібне. На вигляд, він молодший за решту, років двадцять п'ять, напевно. Хоча з цими магами не вгадаєш, може двадцять п'ять, а може і за півсотні перекотив, хто ж їх розбере.

- А ну, не чіпай мою ганчірку, я хочу сама все зробити. Мені потрібно відволіктися, а тут крім прибирання це ніяк не вийде. А ти і так стільки біг, решта мене ще й тягали, так, що йди приляг на диван, відпочинь і не заважай мені. - вказала йому в бік меблів, мовляв йди не мішай, а він ще більше розгубився, дивиться на мене очима по п'ять копійок і не моргає. Ну, чого дивиться, ніколи не бачив, як дівчата з істериками справляються?

- Але, Леді, я зовсім не втомився. - Не аргумент.

- Тоді просто не заважай, - зітхнула прикриваючи очі.

- Добре. - Він погодився і знову сів на стілець, проігнорувавши диван. Впертий. Ну і нехай. Відвернувшись взялася за міні прибирання, шкода води немає, так би було більш ефективно, та так зійде, щоб зайняти себе чимось.

Коли терти вже не було чого, я прискіпливо озирнулася і кинувши в куток чорну від пилу і бруду ганчірку, сіла на дива. Підтягнула коліна до грудей і поклала на них голову, обіймаючи ноги руками. Я втомилася, але зовсім не від прибирання, морально. Мені страшно. Стільки всього навалилося й одразу. Смерть, убивства, невідоме майбутнє. Страх за власне життя, за Лероя, за солдатів. Що буде далі? Як залишитись в живих? Ще й Надор з рештою не повертаються, а у віконце вже видно, що вечоріє. Нічого не трапилося, правда? Ще вчора, все було так чудово, ми з Артуром були щасливі, а сьогодні? Це жахливо. Я сумую за ним, жадаю побачити і сховатися в його обіймах, від усього світу. Нехай, він обійме і скаже, що все вже позаду, що ніхто не помер і це лише дурний жарт. Щоб знову остаточно не розклеїтися, вирішила поговорити.

– Чому ви продовжили мене захищати? Навіть коли дізналися, що коней немає і шанси врятуватися знизилися до нуля, чому просто не кинули? Я ж баласт і без мене, у вас багато в чому зростають шанси. - Я подивилася на Ваша. Він весь цей час уважно спостерігав за моїми діями, а коли я сіла, дістав меч і почав натирати ганчірочкою, яку витяг з кишені. Це було цікаво, але мене більше цікавила його відповідь. Він глянув на мене без тіні посмішки, чи жарту. Припинивши своє заняття, він сховав зброю і відповів:

- Леді, ми воїни Генерала Артура і добре знаємо його. Він справедливий, чесний, сильний і непохитний. Для простого народу, він - жахливий і жорстокий, для солдатів - предмет наслідування та поваги. Кожен з нас знає як він ставиться до вас і як дорожить, нехай, і не показує, це, але ми бачимо і тому для нас, померти за вас буде честю. - він говорив відверто і головне щиро, ні на мить не відвівши погляд. Я не очікувала подібного, чесно, але його слова...

– Не треба за мене вмирати. Ви ж мене зовсім не знаєте. Як же можна .. - я відвернулась ховаючись в колінах, не в силах дивитися на прямий погляд його очей. Він ніби бачив, як я себе гризу за смерті його товаришів і засуджував за це. Але чому, я його не розумію?