Розділ 14. Ліс. Частина 1

Одяглася, як і просив Лерой практично, наскільки це можливо тут. Напрочуд у мене знайшлися штани з високою талією, звужені до низу, білого кольору, до них сорочка з коміром стійкою, того ж кольору і світло-коричневий жилет на трьох ґудзиках. Понад усе, в комплекті був жіночий камзол з темно-коричневими лацканами і манжетами, сам же піджак такий же, як і жилет. Спереду короткий і дотягувався до талії, а заду нижче колін. Перехід від короткого до довжини був плавний і через щільність тканини створював хвилі, тому все це було схоже на хвіст. Піджак у районі грудей щільно прилежний і застібався. Дуже мило я вам скажу, мені подобається. Взула високі чоботи вище колін і прямо наїзниця у всій красі. Рукавички з чорної сіточки з намистинами золота завершили образ. Чудово. Тільки я вже не впевнена, що це піде для лісу. Ну, та гаразд, краще все одно немає, не в сукні або спідниці ж їхати. Задоволена собою, захопила капелюшок, теж із комплекту, і вийшла до хлопця. Він кивнув і ми пішли геть із кімнати. А на вулиці на мене чекав сюрприз.

- Ми, що поїдемо в "цьому" і таким натовпом? - Перед воротами стояла знайома вже мені карета і три ряди чоловіків з охорони, я навіть своїх двох помітила, Надора з Чейзом, вони стояли одні з перших. І було їх до біса багато. Навіщо стільки, ми їдемо в ліс за травами, а не в іншу країну, крізь лігва розбійників і вбивць? А цей, із дозволу сказати лікар, стоїть і сміється. Весело тобі?

- У "цьому" як ти виразилась, ми поїдемо лише через місто, після пересядемо на коней і до лісу вже верхи. І так натовпом. Інакше Артур відмовився тебе відпускати. – Артур, означає. Хоча я чомусь не здивована. Могло бути й гірше. Добре, що хоч у кареті ми їхати будемо не всю дорогу. По жесту Лероя, всі чоловіки схопилися в сідла, а ми вирушили в карету. Шлях із міста зайняв у нас майже годину. Столиця таки не маленька. Вже за межею міста, залишили карету з двома охоронцями і нам привели коней. Мій красунчик був чорний, витончений. Я раніше вже їздила на цих тваринах. Любов до них дозволила мені витрачати гроші на іподром і проводити там майже весь свій вільний час. Неймовірні тварини.

З легкістю залізши на Мерта, так звали жеребця, рушили в дорогу. Нас із Лероєм взяли в коло і їхали ми посередині шеренги, серед солдатів. Але це мене вже мало зачіпало я розглядала околиці. Жива природа, що може бути краще? Не проминула і можливістю озирнутися на палац, подивитися який він з далеку. Велична будівля, з високими шпилями трьох веж, на тих частинах будівлі, що стикалися між собою, створюючи півмісяць. Саме всередині цього півмісяця і був сад, у якому я так люблю бувати. Мармурові стіни, з величезною кількістю вікон та балконів, обрамлялися блакитним, кольором неба, дахом. Палац був на пагорбі, височіючи над усім містом із далини, викликаючи трепет усім своїм виглядом. Помилувавшись ще якийсь час повернулася в реальність і знову змогла дихати, відвертаючись від чуда архітектури.

Наш табір в'їхав у ліс, ще через дві години їзди. Я не встигла втомитися, тому все було добре, просто насолоджувалася околицями. Уздовж усієї дороги була посадка з рідких рядів сосон та листяних дерев. Але якщо зайти вглиб і не рухатися можна цілком притаїтись, але заблукати не вийде, дуже тонка смуга дерев. З часом, ми просувалися вперед і смуга густіла та розширювалася, доки не перетворилася на повноцінний ліс у котрий ми увійшли на конях. Лісом, проїхали наскільки могли, доки той не ущільнився настільки, що не пройдеш, це зайняло ще хвилин двадцять.

- Спішуємось. - Лерой зліз сам і допоміг мені. Я прийняла його руку і спустилася, ми зовсім небагато в'їхали до лісу, не сильно заглиблюючись. Та й він густий, такому стаду як у нас не зручно буде верхом, трави як тоді збирати?

- Прив'яжіть коней та залиште чергових. Іти будемо в розсипну, стрій в лісі не пройде. Далеко не відходити, ваша задача нас охороняти, а не видами милуватися. Надор, Чейз візьміть ще двох, ви з нами, ні на крок від нас. Все вперед .- ось і знову, та половина Лероя, що вже не була веселим хлопцем. Солдати слухали його серйозно і по команді повільно рушили вперед, розсипаючись між деревом. До нас же рушили четверо солдатів у їхніх руках були кошики. Усміхнулась своїм охоронцям, вони вклонилися у відповідь. Подивилася на Лероя. Як це у нього виходить? Знов усміхнений, несерйозний хлопець. Акторище.

Не поспішаючи, ми рухалися вглиб через хащі і кущі, Лерой показував на рослини розповідаючи, що, які має особливості, а я вже вирішувала потрібно мені це, чи ні. Хотіла сама нести свій кошик, та тільки хто мені дозволить, Надор так на мене поглянув коли попросила його мені віддати, що бажання бути самостійною вмить випарувалося. Ну, гаразд, мені не шкода, неси. Здається, що якби можна було, то він і зривав їх замість мене, та тільки там особливо потрібно, тому Лерой вчив мене і я робила це своїми ручками. Іноді вдалині і не дуже, миготіли інші солдати, вони уважно оглядали околиці і поглядали в наш бік. І чого так полошитися, навряд чи щось може статися в лісі поряд зі столицею. Ми ж не так далеко від'їхали. Ну, хіба, що тварина яка хижа трапитися, так це взагалі не проблема. Що б на відьму та звір напав, де ж це бачено? 

Тут було стільки всього цікавого та незвичайного, що йти зовсім не хотілося, але був час обіду і ми вже пішли глибоко у ліс. Тому Лерой вирішив повернутися, перекусити і піти знову, лише в іншому напрямку. Назбирали ми повних чотири кошики і я була цілком задоволена. Ух і накашеварю ж я.

-Повертаємось! - говорив лікар не голосно, але навіть ті солдати, що за ідеєю повинні були його не чути, розвернулися і пішли назад. Прикольно. Напевно, знову якийсь артефакт.

- А, як це ... - я хотіла уточнити, що за штучку він використав, але не змогла цього зробити, мене перебили.

- Пане Лерой, зі сходу напад! - до нас підбіг чоловік, пошарпаний і навіть у деяких місцях у крові. Він важко дихав і ледве стояв на ногах. Сказати, що я злякалася, це не сказати нічого. Лерой, швидко посадив його і почав лікування.