Розділ 12. Щастя. Частина 2

П'ятикутна зірка з чудового кришталю красувалася прикріпленою до стовбура дерева на рівні очей. У тіні дерева, де зрідка мигтіли сонячні зайчики, вона виблискувала захоплюючи мій погляд і не розчаровуючи очікування. Артур, з насолодою спостерігав за моїм захопленням, уважно, ніби бажаючи не пропустити жодної зміни. Простягнув руку і легенько торкнувся одного з кінців зірки. Я вже смикнулась вперед, щоб зловити красиву річ, що на перший погляд трималася лише на чесному слові, але у нерішучості зупинилася. Зірка зовсім не впала на землю, від дотику Генерала, навпаки вона почала ледь помітно мерехтіти і водночас немов з нізвідки зазвучала повільна музика. Вона лилася навколо мене, не даючи зрушити з місця. Я підвела очі на чоловіка. Він дивився на мене з лагідною усмішкою і зробив крок назустріч, запрошуючи простягнув розкриту долоню.

Я розгублена, ніби ведена магією, простягла у відповідь свою і вже через мить була притиснута до міцних, гарячих грудей чоловіка. Моє дихання сперлось і я діючи на чистих інстинктах, не відриваючи очей від свого чоловіка, поклала іншу долоню на плече. Його рука лежала на моїй талії впевнено тримаючи. Він зробив крок, і я слідом за ним. Ми танцювали, не перестаючи дивитися один на одного. Нарешті шок трохи пройшов і я вже заливисто регочучи віддалася музиці та чоловіку. Відкинувши сильно голову назад, я прикрила очі і кружляла разом з Артуром під сонцем. Він щиро посміхався, не дозволяючи мені впасти і впевнено ведучи в танці. Пісня змінювалася від повільного ритму до швидшого і ми вже вистрибували, як тоді на площі, не шкодуючи ніг. Трава під нашими ногами була прохолодною і ми не відчуваючи втоми гарцювали, як в останній раз.

Кілька годин нас тримав у полоні танець, доки остаточно не відібрав усі сили. Я щасливо повалилася прямо там де стояла поринаючи у холод соковитої трави. Артур ліг поруч, підгортаючи до себе ближче. Було дуже жарко, піт тік з нас струмком, але це не стало на заваді для того, щоб продовжувати обіймати один одного. Це така дрібниця. Сонце повільно та вірно хилилося до заходу сонця. Прекрасний, наповнений неймовірним щастям день закінчується, у нас залишилися ще кілька годин, перш ніж ніч відбере свої права занурюючи нас у темряву. Ми витратили цей час з користю для моїх мізків нарешті вислухавши розповідь про неймовірні винаходи артефакторів цього світу.

Отже, той самий зв'язок думок Артура зі Стайном, що на самому початку так мене злякав. Все досить просто та складно одночасно. За допомогою знову ж таки артефакту та одного специфічного зілля, між ними створили щось на кшталт нитки. Вона з'єднує їхні думки але не завжди, а тільки тоді, коли один з них подасть щось на зразок сигналу, а другий дасть відповідь, тоді вони можуть перемовлятися. Але як мені вже відомо, є один істотний мінус, маг під час цієї розмови повністю відрізається від реальності. Тому в оточенні людей яким ти не до кінця довіряєш, краще не підтверджувати зв'язок, а піти в інше приміщення, де залишися один і ніхто не зможе нашкодити поки ти в такому стані. Саму дію цього самого артефакту я не до кінця зрозуміла. Начебто за допомогою зілля обидва мага поринають у сон їхньої свідомості, щоб стати відкритими і артефакт якимось чином проникає у зовнішню частину твоєї підсвідомості, витягаючи звідти ту саму нитку і з'єднуючи її між двома людьми. Розірвати такий зв'язок після, буде дуже складно, тому на неї дуже і дуже рідко коли погоджуються.

Щось схоже і з їх переміщенням, завдяки зв'язку, вони можуть переміщатися один до одного за допомогою тих маячків, тільки попередньо потрібно залишити слід. Артур, саме для цього поставив годинник на землю, на тому ж  місці де за мить з'явився Стайн. Він відмітив точне місце, куди саме потрібно переміститися чоловікові, щоб той не впав прямо на нас з Артуром. Для цього він і зв'язався наперед. Все дуже просто і складно одночасно.

-Артур, а у мене питання.- я лягла на бік, щоб краще бачити точений профіль Артура.

-Я чомусь зовсім не здивований. Що тебе цікавить? - Він усміхнувся і повернув голову, дивлячись на мене з очікуванням.

- Як у тебе виходить витягувати предмети нізвідки? Годинник, артефакти та скриньку з нашими браслетами тоді? Як? - я піддалася ще ближче. Ну дуже мені було цікаво дізнатися секрет цієї особливості.

- Ах, ось, що тебе так зацікавило. Все дуже просто у мене є просторова кишеня. Саме звідти я все й дістаю. - Він відкинувся назад на землю, споглядаючи на небо. Його руки були під головою, а очі спокійно заплющились. Мабуть, Артур вважав, що питання вичерпане і далі говорити не мав наміру. Я обурено пирхнула і залізши до нього на живіт дочекалося коли він подивиться на мене. Ах, ось як так? У глибині його очей танцювали чортята, а на губах іскрилася єхидна посмішка.

- Ти, що це навмисно? - Я серйозно на нього подивилася, сама ледве стримуючи посмішку у відповідь.

- Звичайно, - його обличчя стало дуже серйозним і він ніби знущаючись кивнув.

- Ах ти! - З цим бойовим кличем я накинулася на чоловіка, приймаючись його... лоскотати. Найкраща помста. Генерал зайшовся реготом, намагаючись відбитися від моїх підступних ручок. Виявляється цей сильний воїн шалено боїться лоскоту. От і настав твій кінець. Тепер тебе нічого не врятує. Я із ще більшим прагненням продовжила, доки сама не почала задихатися від сміху. Я важко дихала упершись долонями в груди чоловіка, який так само задихався.

- Ну, так як у тебе це виходить? - Задала вже відоме питання.

- Я ж сказав це все просторова кишеня. - Він зробив здивований вираз обличчя.

- Генерал Артур, не змушуйте мене знову застосовувати до вас тортури. - я награно загрозливо вперла кулаки в боки нависаючи над чоловіком, що ледве стримує сміх. Мені теж довелося докласти чимало сил, що б не реготати.

- Все, все я зрозумів, не треба тортур. Я все тобі розповім. - Він примирливо підняв долоні у захисному жесті, посміхаючись.

- От і славно. Приступай .- кивнула теж усміхаючись, знову слухаючи про дива цього світу.