Розділ 9. Острів тих, що втратили. Частина 1

Я вже була готова впасти у відчай або бігти кудись за допомогою наплювавши на те, що ми серед лісу. Як раптом такі дорогі руки обхопили моє обличчя, а рідні аквамаринові очі глянули з тривогою відганяючи ту порожнечу, що застигла в них пеленою.

-Настя? Чому ти плачеш? Що з тобою? - Артур був не на жарт зляканий моїми сльозами, а я ще гірше заплакала зло вчепившись в його руки.

- Це я в тебе хотіла спитати! Що це було? - я кричала крізь схлипи, виплескуючи весь жах від тих кількох хвилин невідомості, що здалися вічністю.

-Що? Про, що ти? - він був дуже здивований, але навіть і не думав відчіплювати мою мертву хватку від своїх кінцівок.

- Ти раптово перестав реагувати. Наче зник. Я тебе кликала, а ти мене не чув!- виплескувала емоції немов заведена, але мій запал закінчився, сльози стали висихати і в кінці лише прошепотіла. - Я злякалася.

- О боги! Прости мене! Анастасія вибач! Я забув тебе попередити. Який же я дурень зовсім вилетіло, що ти не знайома з багатьма нашими реаліями. Вибач мені, рідна моя. Я так винен. - Артур і справді виглядав дуже винним. Притягнувши мене до своїх грудей, він загорнув у свої обійми.

- Що це було? - вже спокійно запитала нарешті, переставши ридати, лише смішно шморгаючи носом і гундося.

- Я розмовляв зі Стайном ти пам'ятаєш його? - Він трохи відсторонився заглядаючи в мої очі і витираючи сльози з моїх щік.

- Так. Це твій помічник, він якось приходив до нас. Але як же ти міг з ним говорити? - Остаточно прийшовши до тями я навіть змогла здивуватися. Розуміння, що з Артуром все гаразд і йому нічого не загрожує, дуже допомогло.

- Зв'язок думок. - Як само собою зрозуміле знизав плечима чоловік.

- Серйозно? - Я була дуже здивована, але ще більше в захваті.

- Так.

- Розкажи. - я нетерпляче підстрибувала на місці в руках Артура, викликаючи хвилю сміху.

- Ось, нарешті повернулася моя відьмочка.- обожнювання лилося з його очей ніби з дамби, що прорвалася, огортаючи мене пухнастою хмарою і накорню вбиваючи страх. Ми вийшли на берег і знову рушили до містечка під деревом.

- Я тобі все розповім, але мені потрібно на хвилинку відлучитися. - зупинився Артур біля пледів.

- Навіщо? - я із нерозумінням на нього дивилася.

-Стайн повідомив, що у нього є термінові доповіді про які я просив. Пробач, що наш відпочинок переривається, але це не займе багато часу я заберу папери перевірю, роздам вказівки і ми знову повернимося до відпочинку.- поспішив чоловік заспокоїти бачачи мою нахмурену мордочка. Але якщо така справа і не на довго, то нічого страшного.

- А Стайн буде переноситися сюди? - Я тільки припустила, що саме Стай принесе папери, а не Артур піде за ними і потрапила прямо в ціль.

- Так, в нього щось схоже на маячок, що є тут. Але він налаштований на мене. - Ух ти. Хоча ні, не ух ти. Це, що він міг з'явитися будь-якої миті поки ми були тут, чи в нашій спальні?

- І він може переміститися до тебе будь-коли? - Я висловила своє здивування з цього приводу тому, що це зовсім не зручно. Раптом буде щось термінове і помічник не сповістивши Генерала переміститися прямо до нас в спальню?

– Ні. Що ти це було б незручно? Він зможе переміститися тільки тоді, коли я дозволю за допомогою свого артефакту. - Ось це краще.

- Це як? - І звичайно ж мені відразу стало цікаво про всі дрібниці.

- Давай я після тобі поясню? Не хочу змушувати Стайна чекати. - стримав мій запал чоловік, ніжно заправляючи висохле пасмо волосся, що впала мені на обличчя.

- А так, звичайно. Прости. - Я засоромилася власної нестриманості. Затримую його тут своїми питаннями, а там людина чекає.

- Нічого. Я пішов .- він усміхнувся і цмокнув у щоку вже було попрямував у бік лісу, але я його зупинила.

- Так якщо він може переміщатися прямо до тебе тоді навіщо тобі кудись йти, нехай, перемішається сюди? - Я була здивована настільки нелогічним, на мій погляд, діям Артура. Навіщо йти кудись, якщо можна це зробити і тут?

- Хм, мені здається це погана ідея. - І я зрозуміла, що нелогічними вони виглядали лише для мене. Ревний погляд на моє напівголе тіло дав зрозуміти в чому причина.

- Я одягну твою сорочку. - Запропонувала вирішення проблеми, все-таки йти кудись тільки через те, що я в одному купальника необачно, тим більше якщо я можу одягнутися на ці кілька хвилин. Але похмурий погляд змістився на мої ноги і стало зрозуміти, що сорочки буде мало.

- І вкриюсь пледом, - зітхнула, погоджуючись на такі жертви. Навіть просто в купальнику стояти було спекотно, а тут сорочка, так ще й плед. Але, що не зробиш заради спокою нареченого.

- Добре. Марш одягатися. - кивнув він, погоджуючись з моїми доводами.

- Біжу.- я швидко дійшла відстань, що залишилося до нашої стоянки і натягнувши сорочку запахнула краї, не морочаючись ґудзиками і взявши найтоншу і маленьку ковдру обмотала стегна. Ноги закриває і добре. Однією рукою я тримала сорочку не даючи їй роз'їхатися в різні боки, а другою ковдру. Поглянувши на Артура зустріла його чіпкий погляд і нарешті зітхнувши він почав щось робити з маленьким предметом, що раптово виявився в його руках прямо як наші браслети тоді. Артефакт був схожий на золотий годинник, який у нас носили раніше на ланцюжках чоловіки. Не пам'ятаю, як вони називалися.

Почарувавши над годинником-артефактом Артур поклав його на землю і швидко відійшов до мене, закриваючи своєю спину. Тяжко зітхнувши, посунулась трохи у бік зацікавлено дивлячись з-за його спини. На галявині нічого не відбувалося кілька хвилин, але раптом краєвид пішов брижами і з нізвідки з'явився Стайн із стопкою паперів. Ось, порожня галявина, а вже наступної миті поруч з годинником виявляється безпристрасний Стайн.

Я вражено верескнула привертаючи до себе увагу чоловіка. Його погляд опустився на мою долоню стискаючу краї сорочки стягуючи на грудях і обличчя чоловіка вражено витяглося. І чого він так дивується? Артур он взагалі в одних трусах і нічого, а я адже в сорочці і майже повністю за Артуром. Також подивившись вниз я побачила, що мій мокрий купальник намочив сорочку та на грудях вона стала прозорою, а ще... комір сорочки анітрохи не приховував красиву прикрасу, що залишив Артур на моїй шиї, як і мої на його торсі. Зніяковіло глянувши на помічника нареченого, я більше сховатись за Артура. Чоловік струснув головою і поспішив ввічливо вклонитися, повертаючи всю свою увагу Артуру.