Розділ 16. Лабораторія. Частина 4

Ще трохи погулявши під лагідним сонечком, Санса вирушила у своїх справах, разом із двома з нашої охорони. Юішан та Ларс здається. А я, впавши на диван у вітальні, задумалася, чим би таким зайнятися самій, поки ще немає Артура. Надор із Чейзом залишилися в коридорі. Я вже майже перестала згадувати про них. Звикла. Сьогодні був чудовий день. Хоча трохи шкода, що я не змогла показати цьому... "раднику", де раки зимують, в особистому виконанні спадкової відьми. Але, як би там не було, те як Артур за мене заступився, його власницькі жести і слова гріють мою душу. А ще... він не проти, щоб я скоротила його ім'я. Ну, це я так думаю, адже він нічого не виказав проти. Але треба буде все-таки пізніше уточнити. А то, чи мало... Та навіть якщо він проти я все одно так називатиму його, тільки подумки. 

Перед очима, встала картина прекрасного торса Арті, що бугриться м'язами. Крапельки поту, ковзають по твердих грудях униз. Вниз, до початку шкіряних штанів. Міцні, накачані, спортивні ноги, обтягнуті чорною шкірою, що не ховала абсолютно нічого, даючи волю фантазії, що розігралася не на жарт. Помотавши головою, сіла на дивані важко дихаючи і намагаючись відігнати раптове бачення. І як на зло, у голові пролунали єхидні слова принцеси про мій стан і реакцію на тіло нареченого. Боже, це божевілля! Він знає. Знає, що я шаленію від його тіла. Але стоп! Хіба він і раніше не знав? Аааа і що робити? Хай йому грець. Так, добре Настя, візьми себе у руки. Нічого такого не сталося. Згадай, адже в Арті теж була подібна реакція, на моє напівоголене тіло. Навіть з першого дня, коли я була в одному рушнику і після теж... Так, що нічого такого не сталося. Сподіваюся. Так, мені треба відволіктися. Але як це зробити у місці, де немає нічого, що могло б у цьому допомогти? Блін, я розхвилювалася, аж солоденького захотілося. Зараз би кексика від Бельхальма... Точно! Бельхальм. Я ж хотіла разом з ним щось приготувати. Обмінюватися досвідом, так би мовити. Ось цим зараз і займимося. До обіду залишилося десь більше двох годин. Якраз встигнемо. Сподіваюся, я правильно запам'ятала дорогу до кухні.

Хааа... Накаркала. Я стояла в повній розгубленості, посеред небаченого раніше мною коридору. І що мені тепер робити? Ось у який бік іти? Що за невдача? Капець і запитати нема в кого. Хоча, чому нема в кого? Якраз повз мене, проходила дівчина у формі служниці. Її зараз і попросимо провести мене куди потрібно.

- Почекай.- гукнула я її, коли та швидко вклонившись хотіла вже попрямувати далі.- Проведи мене на кухню б...- заткнулася на останньому слові, коли мало не сказала "будь ласка". Я ж, на людях начебто "відморожена Лєдя". А їм не належить так казати.

- Слідуйте за мною Леді Анастасія. - Знову вклонившись, тихо промовила вона і попрямувала прямо коридором. Я за нею. Зовсім забувши про чоловіків за своєю спиною, що теж цілком могли мене провести. Далеко я зайшла. Ми вже вкотре завертаємо, а ще не прийшли.

- Довго ще? - Вирішила поцікавитися у того, хто явно розуміє більше мого.

- Ні, Леді. Ми майже прийшли. - Негайно відповіла вона, прискорюючи свій крок.

Чого вона так трясеться? Так, я говорила без емоційно і навіть холодно, але нічого такого їй не зробила, щоб викликати стільки страху. Чи це у неї на всіх така реакція? А може, місцеві Леді не тільки між собою цапаються, а й на службовому персоналі зриваються від нудьги. Ось, що ще вони можуть тут робити, крім інтриги плести? Правду кажуть, незайнята жінка до біди. А вони, мабуть, цілими днями тільки й роблять, що між собою гризуться, в кімнатах сидять, та в саду гуляють, пережовуючи плітки. Як і я, в принципі, останні два дні. Так, мені то цікавіше було, та й зараз знайшла чим зайнятися, а вони...? Ех... Потрібно буде в когось поцікавитися цією темою, може не все так погано, як я собі уявила?

- Ось Леді. Ми прийшли.- Вона вклонилася, вказуючи на знайомі двері, що вели в кухню і швидко поспішила зникнути з очей моїх.

Гірко зітхнувши, похитала головою, давлячи бажання сказати "Спасибі". Все-таки правила ввічливості, мені втовкмачувалися з самого дитинства і просто так їх скасувати не можна. Більше не роздумуючи, впевнено відкрила стулки дверей, потрапляючи в хаос кулінарії. Охорона, як завжди, залишилася в коридорі.

- Леді Анастасія? - одразу помітив мене Бельхальм, підходячи ближче і даючи відмашку підопічним не зупинятися.

- Здрастуйте Бельхальм. - посміхнулася я доброму дядечку.

- Доброго дня. Що вас привело сюди? І де ваш наречений Генерал Артур? Чому не привели його із собою? А що ж це я, ви, мабуть, голодні? Зараз нагодуємо вас. - заметушився він, перескакуючи з одного на інше. Розсміявшись, чим перервала його швидкісний монолог, змогла нарешті вставити і свої п'ять копійок.

- Не поспішайте Бельхальм, я прийшла до вас не їсти, хоча готуєте ви божественно, але я не тому до вас зайшла. У Артура справи, от і не зміг прийти. І взагалі, я тут, щоб обмінятися з вами досвідом. - пояснила я зацікавивши кухаря.

- Досвідом?

- Так.- лукаво усміхнулася, потираючи долоні від передчуття майбутнього готування. Я люблю цю справу, тільки коли є настрій і якщо готую для когось, а не для себе.

 Вислухавши мої бажання і іноді плутані пояснення, ідею зустріли з величезним ентузіазмом і ми в чотири руки приступили до творіння. Мене навчили багато чого нового. Те, чого ніколи не пробувала, не готувала і навіть не бачила. Я була зачарована, спритністю рук кухаря і тому, як все просто у нього виходить, ледь не з відкритим ротом спостерігаючи за його діями і намотуючи на вус. У свою чергу, показала як робляться мої фірмові булочки з корицею, вареники з різною начинкою і картопляну запіканку з цибулею і м'ясом. Звичайно, довелося швидко шукати замінник майонезу, так, щоб не видати свого не тутешнього походження. Але ми це змогли вирішити. Обожнюю ці страви. Ми зробили п'ять величезних листів із булочками. Чи не по тазику, різних вареників. Місцевими солодкими та кислими плодами. Картоплею, м'ясом та сиром. Ну і кілька великих мисок із запіканкою. На всіх вистачить. Звідки в мене знання про такі незвичайні страви, мене не питали, чому я була дуже рада. Не знаю, як би викручувалась. Якось дорогою сюди, я не мучилася подібними думками, але добре, що все обійшлося. Заручившись обіцянкою, що нам обов'язково принесуть до обіду, те, що ми зробили, пішла геть. До цього самого обіду, залишилося не більше п'ятнадцяти хвилин. Як раз вчасно. Сподіваюся, Арті зможе відучитися та пообідати разом зі мною. Так як у своїй пам'яті я не була впевнена, попросила у Бельхальма когось, хто зможе мене проводити до кімнат, знову забувши про охорону цілком на це здатну, але про це я згадаю лише біля самих кімнат. Викликався хлопчик Лєам, років п'ятнадцяти. Кухар крутився біля нас майже весь час приготування, з цікавістю заглядаючи у всі щілини. Перед моїм відходом, Бельхальм насупивши густі брови і дочекавшись уваги кожного зі своїх підопічних, заговорив суворо і навіть грізно: