Розділ 14. Лабораторія. Частина 2

- Вибач. Перегнув трохи. Але, так не хочеться тебе відпускати. - тяжко зітхнув Артур. А в глибині його очей промайнула справжня тривога, підкріплена страхом, так і кричала "Я хвилююся!", проте швидко сховавшись за ласкою. Але чому? Щось трапилося? Як би не забути і запитати пізніше наодинці?!

- Ось, що мені з тобою робити, га? - у відповідь, він лише знизав плечима і сильніше обвив мою талію.

- Насте, ну пішли вже! Ви ж так весь день простоїте! – нетерпляче вигукнула принцеса.

– Зараз підемо. Але для початку, я маю одне питання.

- Яке? - Схоже, у неї вже остання надія вмирає, просто хоча б піти звідси, оскільки питання було поставлене таким убитим голосом, що я майже повірила в трагедію ситуації.

- Чому, я раніше не зустрічала солдатів у подібній формі? - кивнула у бік нерухомої охорони, яка ніяк не реагує на нашу дискусію. Відповів мені звичайно ж, Артуре.

- Тому, що носять її лише, "особливі" підрозділи.

- Особливі?

- Так. Такі відділи, спеціалізація яких заснована на охороні осіб важливих для Імперії. Піймання особливо небезпечних злочинців. Виконання секретних завдань, що не підлягають розголосу, тощо. У коридорі чи саду, ти їх точно зустріти не могла.

- Загалом вони виконують те, що іншим не під силу?!

- Якоюсь мірою, так. Ну, суть ти зрозуміла.

- І вони, нас охороняють? - Я була вражена до глибини душі. З чого нам приставили таку елітну охорону? Блін, ось я клуша. Не мене ж одну, захищатимуть. Вся справа у Сансі. Точно!

- Настя, звичайно, вони вас охороняють. Ви, Наслідна принцеса Великої Імперії Разіс і поки, що наречена, а в майбутньому, дорога дружина Генерала - цієї ж Імперії! Невже ти думала, що до вас приставлять когось менш підготовленого? Не бути такому! Тільки не тоді, коли я відповідаю за вашу безпеку! І не тоді, коли я той самий Генерал, незамінну дружину якого і треба захищати! - У запалі він і не помітив промовки щодо мого статусу, а я і не збиралася виправляти. Не знаю чому, але мені стало дуже тепло від того, як легко з його губ злетіло поєднання "незамінна дружина", так ще й щодо мене.

- Не кип'ятись. Просто, мені ще складно до такого звикнути. – покаялася я.

- Хаа... Думаю, цю розмову ми відкладемо надвечір. Принцеса і так уже на межі.

- Угу.

- Ну все, не сумуй. Ідіть вже, ти ж не снідала, от і поїсте в саду. - дбайливо поцілував мене в маківку, піднімаючи підборіддя пальцем і заглядаючи в очі.

- Ти взагалі теж. - категорично відповіла я не згодна йти. На мої слова тільки щасливо розсміялися.

- Не хвилюйся моя дбайлива Карамелько, я обіцяю, що поїм відразу ж як ви підете.- з усмішкою кивнув він.

- Що-що? - вражено перепитала, не вірячи почутому.

- Що? - Не зрозумів він.

- Як ти мене назвав? - Я не могла повірити своїм вухам. Він лукаво посміхнувся і, нахилившись, прошепотів.

- "Карамелька". Тобі не подобатися?

- Подобається.- у його виконанні, я згодна бути навіть "Карамелькою". Так, хоч "булочкою", хоч "тортиком", та навіть "пампушкою". Але тільки для нього. Я зрозуміла, що ні чого так, мило звучить. Та й вони мені подобаються. Солоденькі.

- Тоді, я тепер тебе саме так і називатиму. А зараз, йди вже!

- Ну добре. Тоді ми пішли .- З сумнівом протягнута я, навіть і не намагаючись виплутатися з теплих рук.

- Угу.- кивнув і солодко поцілував мене. Швидко відсторонившись, він розвернув мене у бік виходу і надавши прискорення, непомітним для інших ляпасом по сідницям, підштовхнув до нетерпляче чекаючої принцеси. 

Вона ж, ніби цього й чекала, кліщем вчепилася в мій лікоть і потягла до дверей. Охорона за нами. Я встигла тільки на прощання махнути рукою Артуру, як уже опинилась у коридорі. Принцеса зі мною на буксирі не зменшуючи ходу, швидко попрямувала до саду. А зустрів він нас яскравим сонечком, співом пташок і затишною, плетеною альтанкою, зовні оточеною берунком. Усередині було накрито столик на двох, заставлений різними стравами. Більшість з яких я вже куштувала. Помітивши мій погляд, спрямований на їжу, принцеса пояснила:

- Поки ти переодягалася я розпорядилася, що б нам накрили тут, а Артур люб'язно поділився тим, що ти любиш. - променисто посміхнулася вона, потягнувши мене всередину і саджаючи поруч із собою.

Охорона залишилася зовні, двоє біля входу, ще двоє зникли. Ну і нехай, вони професіонали отже знають, що роблять. Насамперед, ми звичайно ж наситилися, трохи відклавши розмови, хоча нетерпіння принцеси все зростало. Але вона сама запропонувала це, спираючись на те, що я таки голодна. Від душі, подякувавши дівчині, приступила до їжі на якийсь час випавши з реальності, насолоджуючись творами Бельхальма. Його страви, що приносили непередаваний спектр відчуттів. Смакові рецептори просто вибухали, приносячи неймовірну насолоду. Ой, відчуваю такими темпами, я наберу кілька зайвих кілограм, а може й не кілька.

- Ну, розповідай.- Змовницьки сказала Санса, як тільки я відклала столові прилади і взялася, чашку чаю, що сходила паром. Сама ж дівчина давно закінчила, наситившись парою страв. Напевно, вона вже снідала, це тільки ми з Артуром прокинулися так пізно. Сподіваюся, він теж добре поїв.

- Що саме?

- Про твій світ! Мені дуже цікаво! - Вона нахилилася ближче, мало не лягаючи на столик з якого слуги, спритно прибрали все зайве, залишивши десерт із чаєм. Дуже смачним, до речі. (Чай.) Фруктовим. Тільки не можу зрозуміти, що це за фрукти. Але мені подобається.

- А нічого, що ми ось так, говоримо про це? Нас ніхто не почує? – обережно уточнила, озираючись на вхід, де вже стояли четверо з охорони. 

- Ні. Не хвилюйся, на альтанці стоїть захист. Не пропускає звуки зсередини, але впускає ззовні. Ще й температуру контролює, не пропускаючи сюди дощ, сніг, листя. Так, що тут з комфортом можна будь-якої пори року, влаштуватися. - махнула рукою вона, пояснюючи.

- Зрозуміло, тоді гаразд, - кивнула я. Оце, клас.