Розділ 5. Лерой Мерсан

- Ходімо! - раптом вигукнув чоловік, ніби щось згадавши. На його обличчі, горіла надія, і я придушивши заперечення, покірно піднялася.

- Так, буде швидше! - Щойно я злізла з колін чоловіка, він піднявся слідом і легко підхопивши мене, посадив собі на згин ліктя. Злякано скрикнувши, кліщем вчепилася в його плечі. - Не хвилюйся, я ніколи тебе не впустлю.

- Я й не сумнівалася, просто це було несподівано. - пробурмотіла я розуміючи, що це виглядає, трохи дивно. Мої розміри, порівняно з ним зовсім невеликі, і я цілком зручно розмістилася на його лікті, обійнявши за шию. Як він взагалі може мене так утримувати? Сили в нього хоч греблю гати.

- Хіба тобі не важко?

- Ні! Ти, як пушинка і я цілком можу носити тебе так, хоч весь день! - запевнив він мене.

Ну, якщо він так каже... Мені, подобатися бути на його руках так, що більше нічого не говорила проти, а мовчки спостерігала, як чоловік виходить із кімнати.

Ми попрямували прямо коридором, ліворуч. Спустилися на один поверх і пройшли ще трохи, як раптово двері, що були далі коридором, вилетіли так, ніби стався великий вибух. Разом з тим, пролунав гуркіт і з отвору, повалив рожевий дим. Я розкашлялася і почала відганяти від себе його долонькою, в надії розглянути хоч щось. Як би не намагалася, у мене нічого не виходило і доти, доки дим не розвіявся повністю, я нічого не бачила.

- Знову не вийшло! - засмучено промовив хтось, виходячи з кімнати. - Де ж недоліки?

- Лерой! Чорт би тебе побрав, що знову ти накоїв? Одного разу, Корнел не витримає і вижене тебе, і ніякі таланти тобі не допоможуть! - теж помітивши цього чоловіка, почав причитати Артур, підходячи ближче до нього. Він підняв на нас засмучене обличчя і я змогла його добре розглянути. Досить молодий хлопець із простою зовнішністю. Нічим не примітний, довге і кучеряве, каштанове волосся. Зараз, воно було розпатлане та стирчало у різні боки. На обличчі та одязі виднілись рожеві плями. Уткнувшись у плечі нареченого, я намагалася стримати сміх, що рветься назовні.

- Артуре! У мене знову не вийшло! Я думав, що цього разу все буде за планом, але в останній момент, щось пішло не так... А хто це, з тобою?- почав було скаржитися хлопець, на свій провал, пропустивши повз вуха його репліку, але помітив мене.

- Це – Анастасія. Вона, моя наречена! - представили мене дивному парубку.

- Привіт! - Усміхнулася я, піднімаючи своє обличчя. Ось йому, я точно не говоритиму "ви", він виглядає моїм ровесником, а то й молодшим.

- Прив... Стоп, що? Наречена? - Не відразу зрозумівши те, що сказав Артур, вигукнув він. - Я - Лерой. Приємно познайомитися. Друг, цього відмороженого та місцевий лікар.

- Заткнися, поки я не зробив це замість тебе! - пробурчав крізь зуби Генерал, на репліку лікаря.

- Та годі тобі! Я ж пожартував.- розсміявся той у відповідь, явно чекаючи саме такої його реакції.

- Не вдалі, у тебе жарти! - Зітхнувши сказав він, вибачаючись дивлячись на мене. Поглядом даючи зрозуміти, що йому за нього соромно.

- Лерой, а, що ти хотів зробити? - Моя цікавість, взяла гору і я не втрималася від питання.

- А, це... Взагалі, був план зробити настоянку, що однією краплею буде заморожувати все у великих радіусах. Але, як бачиш, у мене нічого не вийшло. Я хотів, її використовувати для заморожування складних ран, щоб можна було переміщати хворого. Але і як зброю, її теж, цілком можна буде застосовувати, - пояснив він.

- Цікаво... А, можна глянути? - У мене були думки щодо цього.

- Так.. - чоловіки розгубилися від моїх слів, але дозволили увійти всередину. Швидко злізла з рук Артура, і попрямувала в отвір, де раніше були двері.

У приміщенні, де віддалено можна було впізнати лабораторію, все було розгромлено та вкрито рожевим пилком, що осів після вибуху.

Підійшла до столу, що дивним чином залишився цілим, хоча все за метр від нього було розгромлене, я помітила казанок. Простий, чавунний казанок, що стоїть на поверхні, що я так зрозуміла, нагрівалася і за допомогою неї, зілля варили. Угу, зрозуміло. Боковим зором, помітила як чоловіки з цікавістю пройшли до лабораторії та намагалися зрозуміти, що я роблю. Не надаючи цьому значення я взялася до того, чого так давно жадала. Створенню зілля, експериментів і чогось екстремального, адже передбачити, коли твоє варево рване, ти не можеш. І ніхто, від цього не застрахований, навіть найбільший і найдосвідченіший зільєвар!

Помітила трави, що стояли поряд, і почала їх уважно оглядати та нюхати. Таким чином, хотіла визначити їх властивості і, можливо, помітити схожість з нашими. Вона була, але зовсім незначна, тому зітхнувши і кинувши витівку, розібратися самої, покликала цього експериментатора.

- Лерою, можеш мені пояснити, які властивості у цих рослин і що саме ти використав у приготуванні?

- Добре.- нічого толком не розуміючи, він все ж таки погодився і став докладно, а головне інформативно, розповідати про інгредієнти, що знаходяться на столі. Ось, це я розумію професіоналізм і розуміння своєї справи. - Ось, це берізка сонця - вона, допомагає зупинити кров. Це, листя морозної троянди - допомагає, при опіках, добре охолоджує і знімає жар. Це, корінь ланзи - з нього, виходить відмінний засіб від інфекцій. Все це, я додавав у зілля. - Вказуючи на кожну рослину, розповідав він їхні властивості. Чогось не вистачає. Щось дряпає. Він явно, щось упустив, але, що саме? Точно!

- Що, ви використовуєте для зміцнення та стабілізації стану?

- Плоди санси, квітка макри і ще дещо по дрібниці. - Не розуміючи, до чого це я, на автоматі відповів він.

- Вони є в тебе?- запитала я, тим часом беручи тару, що цілком остигла і просто виливаючи весь вміст у вікно, яке відкрила ліктем, так як руки зайняті. Переконавшись, що нікого не облию, я позбавилася цього неподобства. Зіткнувшись із травою, воно почало шипіти, пінитися і димитися. З цікавістю поспостерігавши за цим, я дочекалася, коли реакція складових закінчитися, і зачинила вікно, повернувши погляд чоловікам.