Пролог

- Ля-ля-ля, горить моя душа, немає ночі немає ні дня... - я йшла лісом хитаючись і співаючи пісеньки. Не знаю, чи правильно... Хоча пофіг. У мене свято, я закінчила університет у 26 років.
Небагато інформації про мене, перш ніж я почну свою розповідь про те, як стала щаслива і удостоїла багатьох людей панічного страху мого вигляду або просто згадки про відьму. Хоча, я взагалі ні в чому не винна, вони самі напросилися, а я біла і пухнаста... Але про що я, а точно...?!!

Я- Анастасія Майсіна, мені 26, і я п'яна в устілку йду додому з вечірки на честь закінчення універу. Зовнішність у мене просто бомба і як би мені не намагалися всунути кілька цебер комплексів, моя самооцінка не впала ні на дюйм. Так ось, я брюнетка з довгим, прямим і густим волоссям, нижче жо... сідниць, що доходять майже колін. Я ними дуже пишаюся, ніколи не стрижу і ретельно доглядаю. Очі насиченого зеленого кольору. Люди навколо вважають, що я ношу лінзи, нехай так і далі думають переконувати когось я не збиралася, вони у мене такі яскраві через мій родовід, але ж не розповідати це всім і кожному. Зріст 170 см. Фігура в мене соковита. Пишні форми, груди четвертого розміру і зовсім не маленька ж..кхм попа. Але я зовсім не жирна, талія у мене маленька для моєї комплекції, живота немає, я ходжу в спортзал і не запускаю себе. Хоча багато хто назвав мене жирухою, ну або просто пластику зробила. Але я знаю, що в мене все своє. У нас у роду всі такі, ніколи не було худих і пласких, як зараз модно. Шкіра біла та м'яка. Губи пухкі й рожеві. І як ви правильно зрозуміли, всі просто впевнені, що вони не натуральні і я їхня колола. Вії довгі, пишні та насичено чорні. Мене завжди питали, де я нарощувала їх, але коли я говорю, що вони у мене свої, мене звинувачують у брехні. Загалом, кожен вважав за свій обов'язок сказати мені, що я силіконова лялька і моя зовнішність не підходить під їхні стандарти. А хлопці ще й приставати при кожній нагоді примудряються. Але після однієї дуже неприємної події, я почала ходити на уроки з самооборони та бойових мистецтв, ще й сестру туди затягнувши. Так, що всім не здатним тримати себе в руках, я демонструвала свої вміння та так, що вони потім ще тижнями не могли ходити і намагалися до мене не наближатися.

І ще маленька дрібниця... я - нащадкова відьма... Але, робити нам, відьмам, тут нічого, наша магія тут слабка, та й у принципі нікому не потрібна або точніше в неї ніхто не вірить, та я вже майже звикла до цього.

А зараз, я як у якомусь дешевому хорорі чи фентезійному романі йду через ліс додому. Одна... Просто ми живемо за містом, досить не бідно, але добиратися туди довго, тим більше пішки. Нам потрібно бути ближче до лісу та природи. Адже ми, не так як "мавки", але все ж таки пов'язані з лісом і він допомагає заповнювати силу. Тому ми з мамою та молодшою ​​сестрою живемо... в глушині.

- Уху .. - Ухнула, десь поблизу сова. Але я навіть не здригнулася, бо знаю цей ліс, як своїх п'ять пальців, і з усіма його мешканцями давно знайома. Я з дитинства, сама бігаю тут збираючи трави, гриби та ягоди або просто гуляю, дихаючи свіжим повітрям. Тому, відчувала я себе цілком комфортно, якщо не вважати того, що з-за алкоголю у мене перед очима все пливе і я щоразу, чіпляюся за власні кінцівки мало не падаючи.
Не здивуюся, якщо в результаті за каноном зі мною, що щось трапитися... хоча, зовсім і не проти.

Ех, нудно жити... От закінчила я універ, відучившись кілька років на непотрібну мені професію і що далі? Я хочу чаклувати, експериментувати! Пригод, зрештою. Але видно не доля, адже в цьому світі магія потроху зникає...або все ж.

- Ехааа.. чекайте мене, я йду на абордаж!! Юху..- кричу я і біжу з усіх ніг до порталу, який помітила в далині, наплювавши на запаморочення і те, що мало не валюсь з ніг, я в стрибку влетіла в нього. Але перед цим подумки зв'язалася з мамою.

"Маам, я йду в інший світ за пригодами.. повернуся не скоро! До ранку не чекай!!"

"Що бл...???!?"

Коли вона почала кричати я вже перестала її чути, знайшовши пригод на свою гарну, соковиту та підтягнуту Ж...!!!