Мій перший крок

Сьогодні вівторок. Я як завжди сиджу за своїм персональним комп'ютером і виконую набори операцій. Мене звати Роман, мені 21 рік і я працюю в кращій компаніїї свого міста оператором обчислювальних машин 2 розряду. Компанія спеціалізується на вироблені технологічних обчислюваних машин "New tech" - іменно так вона називається. Вже пройшов рік як мене прийняли сюди на роботу. Звичайно, що мені прийшлося перші дні працювати не покладаючи рук, вивчати правила технічної експлуатації обчислюваних машин, але тепер колеги вельми задоволені моєю роботою. За декілька місяців сумлінного стажування на робочому місці директор навіть пообіцяв мені новий зручний кабінет для обробки документів. І ось я тут, в тому самому обіцяному кабінеті, на другому поверсі нашого офісу. Ця кімната сподобалася мені ще з самого початку: світло-зелені обої на стінах, зручний комп'ютерних стіл, велике вікно з виглядом на центр міста і навіть невеликий вентилятор біля дверей. Робота здавалася раєм на землі. Я завжди любив бути погруженим у роботу, тому робота у компанії була для мене ідеальним шансом для карєрного росту і подальших життєвих цілей. Я все ще навчаюся заочно в університеті, але на сьогоднішній час для мене магістратура,на якій я навчаюся є тільки причиною для карєрного росту. Мої мрії передив стукіт у двері, я швидко поправив галстук до правильного положення і зробивши серйозний робочий вигляд попросив зайти стукаючого. До кабінету зайшла стройна блондинка: вона була невисокого росту, з золотистим волоссям, яке кучерями спадало до плечей. Це був наш бухгалтер- Лілія Петрівна.

- Я прошу пробаченн, що перебила вас.- почала вона розмову. - Але директор попросив вас закликати до себе в кабінет.

- Прямо зараз.- знервовано запитав я.

- Він сказав, що чекатиме вас на протязі 30 хвилин.- відповіла чарівна блондинка і вийшла за двері.

Після її виходу я зробив глибокий вдих і пробував заспокоїти себе. Недивно, що директор послав саме її. Лілія Петрівна є однією з найкрасивіших працівників нашого офісу і ходять чутки, що її часто бачили разом з директором удвох в парку.

Зібравши всю свою документацію, поправивши зачіску я повільно відкрив двері кабінету. Вийшовши в хол, я пробував пройти попри працівників, які в шаленому темпі бігали з документами з одного кінця до іншого. Коли я дійшов до дверей головного директора, я ще раз перевірив всю документацію, яку взяв з собою. 

- Можете зайти.- почув я зсередини кімнати, хоча навіть ще не встиг постукати. Повернувши дверну ручку я зайшов в кабінет головного диркетора компанії. В очі вдарило ясркаве світло і я секундно зажмурив очі.

- Присідай будь ласка.- почув я голос свого шефа, і повільно привикаючи до світла я наблизився до його робочого стола. Кабінет його був невеликий, але яскраво обладнаний білими кольорами: білі обої, білі ролети, стіл і стільці тоже білі а на стелі висіла велика люстра. Директор завжди свою світлолюбність пояснював поганим зором і тому він завжди сидів тільки у яскраво освітленому приміщенні.

-Доброго дня Володимир Орестович.- привітався я і присів на кріслі навпроти його робочого стола. Директор керував компанією уже 3 роки і за весь цей час компанія розвивається стабільно. На вигляд це старший чоловік років п'ятдисяти п'яти з акуратно зачесаним волоссям набік, одягненого у чорний костюм, білу сорочку з синім галстуком.

-Ми вже сьогодні бачилися.- посміхнувся він і продовжив розмову. - Я не люблю довго затягувати розмову, тому скажу тобі зразу.

Після такого початкої розмови я почав нервуватися ще більше ніж на початку.

- Михин Роман Петрович. Якщо я не помиляюся, ти є одним з найстаранніших молодих працівників нашої компанії. Це дуже похвально.

- Мені приємно чути такі слова від вас.- сказав я.

- І досить ввічливий.- посміхнувся він у відповідь. - Оператор другого розряду може в любий час отримати підвищення.- після таких його слів у мене почала загоратися надія на мій омріяний кар'єрний ріст.

- На даний час в мене для тебе є одна пропозиція.- лице Орестовича стало серйознішим і я зрозумів, що ця пропозиція не є  звичайним жартом.