Ти з'являєшся між рядків

Він з’явився не раптово.
Він з’явився поступово, як з’являються думки, від яких не тікають — їх просто дозволяють.

Спершу це було слово.
Одне-єдине, випадково прочитане між ковтками холодної кави й шумом ранку. Слово не мало імені, не мало голосу, але мало дивну властивість — воно затрималось. Осіло десь під шкірою, між ребрами, у тому місці, де зазвичай живе тиша.

Я не шукала його.
Я взагалі нічого не шукала — просто жила, як живуть люди, які вже колись вміли вірити, але навчилися бути обережними.

Мій світ був збудований із пауз.
Пауза між ранком і вечором.
Пауза між «добре» і «можна краще».
Пауза між вдихом і зізнанням, яке так і не було сказане.

Я писала.
Не тому, що хотіла сказати щось важливе, а тому що мовчати ставало небезпечно. Коли слова не виходять назовні — вони починають роз’їдати зсередини. Я це знала. Я вже бачила, як мовчання вміє бути гучнішим за крик.

Того ранку я писала без адресата.
Без «ти».
Без імені.
Без надії, що хтось колись прочитає.

Але саме тоді ти й почав складатися.

Спершу — з прикметника.
Я не пам’ятаю, який саме це був. Можливо, тихий. Або справжній. Або той, хто не тікає.
Слово було нечітке, як контур у тумані, але воно мало напрямок.

Потім з’явилось дієслово.
Ти не кричав.
Ти не вимагав.
Ти не обіцяв.

Ти — залишався.

Я зупинилася посеред речення. Пальці зависли над клавіатурою, ніби вперше не знали, куди йти далі. Внутрішній голос тихо прошепотів:
— Не вигадуй.

Я послухалась.
Але було вже пізно.

Ти почав мати вагу.

Я не бачила твого обличчя.
Не знала, як ти ходиш, чи швидко, чи обережно.
Я не знала, чи ти з тих, хто сміється очима, чи з тих, хто мовчить так, що хочеться притулитись.

Але я знала інше.
Ти не ламаєш фрази.
Ти не перебиваєш сенс.
Ти не боїшся довгих пауз.

І цього було достатньо, щоб я злякалась.

Бо коли людина починає існувати ще до того, як з’явилась у реальності, — вона вже має над тобою владу.

Я закрила ноутбук.
Занадто різко.
Наче могла відрізати тебе рухом кришки.
Наче ти був не словом, а небезпекою.

День минув без подій.
Я відповідала на повідомлення, усміхалась знайомим, пила чай, який остигав швидше, ніж зазвичай. Світ не змінювався. Змінювалась я.

Бо кожна думка, що народжувалась, уже зверталась до тебе.

— Ти б зрозумів, — подумала я, дивлячись у вікно.
І здригнулась.

Я не маю права так думати, коли тебе не існує.
Коли ти — лише абзац, який не дописаний.
Коли ти — лише можливість.

Увечері я знову відкрила текст.
Повільно.
Обережно.
Як відкривають лист, який не чекали, але боялися не отримати.

Речення чекало.
Незавершене.
Воно закінчувалось так:
«І я раптом зрозуміла, що…»

Я довго дивилась на крапки.
Три маленькі зради, які завжди означають правду.

— Що? — прошепотіла я.

І тоді написала:

…що складаю тебе зі слів, бо боюся скласти з реальності.

Я відкинулась на спинку стільця.
Серце билося занадто швидко для звичайного вечора.
Я усміхнулась — сумно, тихо, без свідків.

Так ти став першим реченням, яке не хотіло бути вигаданим.

І я ще не знала,
що кожне наступне слово буде наближати нас
до моменту,
коли мовчання між нами стане неможливим.

Уночі я не спала.
Не тому, що думки були гучними — навпаки, вони ходили навшпиньках, щоб я не злякалась їхньої присутності. Але тиша між ними була надто наповненою.

Я лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на дивній звичці: я залишала місце.
Поруч.
У думках.
У подиху.

Ніби ти міг прийти.
Ніби мав право.

— Ти не реальний, — прошепотіла я темряві.
Темрява не заперечила.

Ранок прийшов обережно, без різких рухів. Світло ковзнуло по шторах, торкнулось стін, зупинилось на моїх руках. Я дивилась на них і думала, що ці руки вміють тримати багато — роботу, втому, чужі історії. Але не вміють тримати того, кого не можна назвати.

Я знову відкрила файл.

Ти вже був там.
Не як герой.
Не як образ.
А як присутність, яку неможливо видалити клавішею.

Я писала повільно.
Кожне слово зважувала, ніби воно могло зрадити мене. Я не дозволяла тобі говорити. Не дозволяла тобі діяти. Я боялась, що якщо ти зробиш бодай крок — ти станеш справжнім.

Але ти вперто був.

Ти з’являвся у паузах між реченнями.
У тире.
У комах, де я зупинялась, щоб перевести подих.

Ти був не тим, хто рятує.
І не тим, хто руйнує.
Ти був тим, хто дивиться і не відвертається.

Це завжди найнебезпечніше.

Я вийшла з дому, щоб втекти від тексту. Вулиці жили своїм життям — поспіх, випадкові зустрічі, голоси, які зникали, щойно проходили повз. Я дивилась на людей і ловила себе на тому, що мимоволі шукаю знайомість у незнайомому.

— Не він, — думала я.
— І не він.
— І цей теж ні.

Я не знала, кого саме шукаю.
Але знала — не хочу помилитись.

У кав’ярні я сіла біля вікна. Завжди біля вікна — щоб мати шлях відступу. Кава була гірка, як і всі мої попередні рішення. Я зробила ковток і дозволила собі одну слабкість.

Я уявила тебе.

Не обличчя — ні.
Я уявила спосіб, у який ти мовчиш.
Як ти слухаєш.
Як не перебиваєш, навіть коли маєш що сказати.

І раптом відчула сором.
Бо я вигадувала того, хто, можливо, існує.
Або — ще гірше — того, кого не існує взагалі.

Повернувшись додому, я не зняла пальто. Сіла за стіл так, ніби боялась, що передумаю. Пальці самі знайшли клавіші.

Тепер я писала не про себе.
Я писала до тебе.

Ти з’являєшся не тоді, коли тебе кличуть, — писала я.
А тоді, коли вже пізно робити вигляд, що ти не потрібен.

Я зупинилась.
Це було занадто чесно.

— Видали, — сказала я вголос.
Екран світився мовчазно.
Речення залишилось.