Я ще жива...

***
Ти заблукала у житті, 
Як мавка серед жита.
Для тебе істини прості
Складні і непрожиті.
Для тебе є лиш дві весни,
Що перша і остання.
І кольорові дивні сни
Приходять спозарання.
Не прилетів твій синій птах,
А ти його чекала.
Ти сильна тільки на словах,
А так слабкою стала.
Співаєш ти сумних пісень,
Веселі позабула.
Крокуєш ти із дня у день,
Неначе і не чула,
Той крик, що вирвався з грудей
В моменти безнадії.
То ти тікала від людей,
То рвала їхні мрії.
Куди ж тепер то ти прийшла,
Страждалице-зажуро?
Чи те в долонях принесла,
Про що лиш тільки чула?
***
Сплету віночок із колосся,
Із різних квітів польових.
Та в моє стрижене волосся
Не вплести стрічок золотих.
Не бачать сонця чорні коси,
Завмерло серце у грудях.
Думки — немов скажені пси,
Душа — немов підбитий птах.
Як хочеться упасти долі
На ясну зелень пряних трав!
Та знову десь забракло волі.
З плечей ще камінь не упав.
***
За що? За віщо? Зрозуміть
Нам не дано, одначе.
Ну що ж, спаліть і спопеліть
Те серце, що не плаче.
Воно воскресне з попелищ.
Ви чуєте? Воскресне!
Його могутній, гордий клич
Уже звучить, як месник.
Його світанки на межі
Між сторонами світу.
Для нього ті лиш не чужі,
Які дають попити
живлючу воду...
***
Оця моя шалена осінь
У вікна стукає, щось кричить.
А я подумаю, що досить,
Що треба вже інакше жить.
Тепло останнє. Тепла днина
Та ніжне сяйво навкруги.
В майбутнє бігти без упину
Тепер, мабуть, вже до снаги.
Назад не оглянусь. Навіщо?
Там болю слізні рубежі,
Холодні вітри часто свищуть,
І там усі чужі, чужі.
Повітря хочеться схопити,
Як довго гнаному коню,
Впіймати світанок, росу пити
Із гіркотою полину.
Нічого, осінь не навіки.
Колись минуть її часи.
Збунтуються закляклі ріки,
Заструменіють голоси
Життя...
***
Ти королева з давніх віків.
Що ти шукаєш серед снігів?
Де твій король, де ж бо твій трон?
Де ясне сяйво златих корон?
Де твій скіпетр? Де ти сама?
Бродиш ти там, де нікого нема.
Де ти згубила щастя своє?
Лиш пустота в руках твоїх є.
Лише ніхто. Лише нічого.
Як давно збилась з своєї дороги?
Як заблукала? Сніг і дерева.
Де королева? Ти ж королева.
Гордий твій погляд, горді слова,
Гордо піднесена твоя голова.
Різкі твої рухи. Мова різка.
Що ж твоє серце горде стиска?
***
Думки розбіглися по полю,
Мов перелякані зайці.
Ти нарікаєш на свою долю,
Тримаючи синицю у руці.
Ти розгубилася, неначе
Рій намистинок на столі.
То ти смієшся, то ти плачеш,
Змішала радощі й жалі.
Уже й не знаєш, що й навіщо,
Кому, чому, як і куди,
Бо там, де серце — попелище,
Бо ти крокуєш в нікуди.
Твоя дорога — з викрутасом.
Яка зоря тебе веде?
А чи не заблукала часом?
Навколо подивись. Ти де?
***
Вигризає нутро дикий біль,
І тебе він вже не полишить.
А по ранам просипалась сіль
І заповнила голову тиша.
Ти кричи, не кричи, все одно
Знов тебе ніхто не почує.
Бо, неначе в німому кіно,
Щось говориш, співаєш, жартуєш,
Але голос ніяк не лунає.
Щось губами беззвучно ворушиш.
Знову думка одна все ламає:
«Ну як довго терпіти це мусиш?»
Ну як довго ця дійсність триває?
І чи можна усе ще змінити?
Хтось сказав: «Ми життя вибираєм».
Але як ти обрала так жити?
Ти пливеш у морі бурхливому,
Розумієш: нікуди не дітися.
Чому з тобою не трапилось диво?
Де закляклому серцю зігрітися?
***
І де ж те щастя загубилося?
Воно буває взагалі?
Як довго ти про це молилася,
Як довго ти брела в імлі.
Уже всього й не пригадаєш:
Була щаслива ти чи ні?
Себе колишню не спитаєш,
Які співалися пісні,
І де подівся дивний спокій,
Що виникав у суєті?
У мареві забутих років
Зірвались нитки золоті.
Немає спокою, давно немає.
Уже інший вогонь горить.
Ніщо не вічне, все минає:
Рік, місяць, день і мить.
Ну а любов? Вона існує?
На серці знов пуста діра.
Ніщо тебе вже не турбує.
Ти точно знаєш, що пора
Уже цей отвір залатати,
Зашити клаптями надій.
А де оту любов шукати?
Візьми в долоні серце й грій.
***
Спокійно, тільки спокійно!
Дихай: видих і вдих.
О, як набридло постійно
Тримати удари під дих!
Дихай ритмічно. Так треба.
І не збивайся, ти чуєш?
У цьому ти маєш потребу,
Знаєш, із цим не жартують.
Кисень у крові зростає,
І вже позаду цей жах.
Що ж бо тобі заважає
Тримати себе у руках?
Та ти в клубочок скрутилась.
Потік кортизолу у жилах.
Де ж бо ти так помилилась?
Де собі стала не мила?
І медитація буде
Звуком для тебе пустим,
Поки в пригніченні будеш,
І поки житимеш з цим.
***
Я ще жива. Ще дихаю, ходжу.
Буває навіть, що пісень співаю.
Окремі спогади ще бережу,
І від життя іще чогось чекаю.
Буває — плачу, буває — сміюсь.
Живе ще серце від людей ховаю.
Кудись по справах інколи я мчусь
І щось настирливо шукаю.
Ще намагаюсь зрозуміти я буття,
Нерідко помиляюсь, схоже.
Іще тече в артеріях життя.
Я ще жива. Живу як можу.
***
І все не те, і все не так.
Та ще не згаснув твій маяк,
Ще в небі сяючі зірки
Указують твої шляхи.
І все не так, і все не те.
Але ще серце не пусте.
В нім щось ворушиться й живе,
А отже, ще надія є.
І все не те, і все не так,
Та ще не загубився смак
Маленьких радощів життя,
Не стерлись зовсім почуття.
І все не так, і все не те,
Але ще сонце золоте
Заглядує в твоє вікно
І змушує не йти на дно.
І все не те, і все не так.
Та ще и бачиш добрий знак.
І хоч життя давно не мед,
Іще крокуєш уперед!
***
«Ти як?» — «Та добре. Нормально усе».
А вітер тебе, мов билинку, несе.
Заплакані очі відводиш убік,
А в грудях згасає без голосу крик.
В усмішці твоїй одна гіркота.
І ти вже давно не така і не та.
Пальці шукають, за що зачепитись,
А ти вже боїшся знов помилитись.
Опущені плечі, в душі самота.
Й ніхто не помітить, що ти вже не та.
Поки не скажеш. А як це сказати?
І далі ти будеш тихо мовчати.
Поразка? Фіаско? Це визнати треба.
Хай краще нікому не відомо про тебе.
Який дикий біль тебе пожирає?
Про це ніхто на світі не знає.
І не спитає. Так, може, й краще.
Навіщо комусь це? А й справді, нащо?
Мовчиш? Немає слів? Чия це проблема?
Ти уникаєш болючої теми.
І знов по спіралі страх нароста.
Як гірко. Тривожно. Ти вже не та.
Допоки ми будеш в собі тримати
Те, про що хочеться просто кричати?
Тебе це мовчання повільно вбиває.
Роби з цим що небудь. «Та знаю я, знаю!»
***
Як холодно буває на душі,
Коли шторми реальність розривають,
Коли свої, так само як чужі,
Клеймо поставлять, але не питають:
«Пече тобі, а чи болить,
А може, байдуже давно на все навколо.
Ніхто не знає. Кожну мить
Я рву замки на цьому колі.
***
За вікном дощ цебенить.
Небо губку почало жмакати.
Та тобі у цю саму мить
Перестати потрібно плакати.
Що боліло— перебол'ить.
Цей життя закон завжди діє.
Час на місці ніяк не стоїть
І за ним ніхто не поспіє.
Він зруйнує гірський масив
Й ціле море осушить з роками.
Ти ж виводиш свій тонкий курсив
В книзі мінусами і плюсами.
Зрозумій, все минає колись.
З часом дивишся на все інакше.
Тож не плач, не сумуй, не журись.
Те, що вердо, стане пом'якше.
Те, що гостре і штрикає в боки, 
Незабаром притупиться теж.
Через дні, місяці, роки
Притухає вогонь пожеж.
Холод той, що через протяги свище
Розчиниться колись у теплі,
Бо на кожному попелище
Знову паростки йдуть із землі.
***
Добро у нашому житті
Неначе сонце в небі сяє.
Це вир прекрасних почуттів.
Воно підтримує і надихає,
Лікує рани і дає
Надію серцю, що втомилось.
Добро на цьому світі є
Й потрібно, щоб не припинилось.
Так подаруєм доброту
Тому, кому вона так треба,
Наповнимо ємність пусту
Благословеннями від Неба.
Нехай добро перемагає
Завжди, постійно і щомиті.
І хай ніхто не забуває,
Що треба це добро творити.
Від кожного залежить з нас, 
Чи буде світ навкруг добрішим.
Тож прояви добро в цей час, 
Й на серці стане враз тепліше!
***
І що на життя вже жалітись?
За все заплатила сповна.
Нікуди тобі не подітись
У морі із цього човна.
Ковтай же свій напій з усмішкою,
І серце шалене вгамуй,
Але ти ще тупаєш ніжкою,
Але ще шукаєш красу
В безладді і хаосі світу,
Розкинувся що навкруги.
І мрії — налякані діти
Поплутали знов береги.
Усе, що боялася, сталося.
Приймай, не приймай, вже як є.
Та думка примарна закралася
Боротися знов за своє,
Іще щось шукати, бажати
Чого-небудь ще досягти.
Ти просто не зможеш лежати,
Бо будеш вперед знову йти.
***
О, так! Іще живе надія!
Ще сподівається душа,
Ще розкриває крила мрія,
І ще не пройдена межа,
Іще вперед крокують ноги,
Іще сняться яскраві сни,
Іще чекати маю змогу
Прекрасних проявів весни.
Іще я дихаю, співаю,
І чай чорний гарячий п'ю,
Іще у серця я питаю,
Як стежку віднайти свою.
***
Ти бачиш сон про новий день,
Яскравий і щасливий.
Співаєш гарних ти пісень
З надією на диво.
Ти віриш в те, що все можливо,
Як тільки захотіти,
І що для тебе не важливо,
Потрібно припинити.
В твоїй душі гримить гроза,
А потім сонце сходить.
Навкруг тебе жива краса
Неначе нагорода.
***
Я зруйнована до основи,
До фундаменту, до каркасу.
Я стою на колючій полові
Перед ликами іконостасу
Й шепочу молитви відомі
Й ті, що від серця линуть.
Я тремчу, і мені невідомо
Коли страхи мене покинуть,
Коли зможу розправити крила,
Коли зможу любов відчувати,
Коли зможу напнути вітрила,
Коли зможу босоніж ступати
По траві, що шовками вкриває
Теплу землю. Та молюся я щиро.
Та коли ж? Відповіді немає.
Сподіваюсь, чекаю і вірю.
***
Творцю, візьми мене за руку,
Веди вперед у майбуття.
Чому перетворилося на муку
Непрожите іще життя?
Вкажи, ну де я оступилася?
І в чому мій найбільший гріх?
Коли фатально помилилася?
Чому все не так, як в усіх?
Творцю, тримай мене за руку
І знов у серце повернись.
Відведи усяку багнюку,
Не дай посунутися вниз.
Не дай мені більше упасти
І не веди шляхом крутим,
Не дозволяй же руки скласти,
Дорогу сяйвом освіти.
Творцю, не відпускай же мою руку,
Ніколи більше не відпускай
І через сердечний стукіт
Ти настанови подавай.
Ти вічність, простір, безкінечність.
Усе моє — воно твоє.
Ти всеосяжний, беззаперечний.
Я твердо вірю, що ти є.