Розділ 16. "Вечеря"

Помила руки, й дивилась як Аранаш, сильний маг, голова Академії, капітан ОМВ, так невміло розкладав столові прибори, що аж смішно ставало.

– Я не знаю, куди ставити ці всі штуки! Та не думай з мене сміятися, бо заробиш ще одне покарання!

– На підставі чого?

Підійшла й за кілька секунд, все розклала... От що, а сервірувати стіл я вміла, знала, для чого кожна деталь, виделка, ножик, тарілка.

– У мене в дома не було цього всього, я не народився дворянином, а навпаки, в бідній сім'ї, з п'ятьма дітьми. Мати була все заклопотаною, мала безліч домашніх обов'язків, та на нас час знаходила, на кожного... Вона точно знала, кого що турбує, що сказати для підтримки, а біля кого помовчати. У неї було таке ж волосся як у тебе, яскраво руде й не слухняне і такий же язик. Батька вона до сказу доводила, відстоювала себе і своїх дітей, п'ять хлопців, магів. Я мріяв вирости, прославитись, й стати багатим, забрати маму у великий, розкішний маєток...

Слухала одкровення Аранаша затамувавши подих... Боялась рухнутись, щоб не злякати, не перебити не...

– І що сталось? Ваша мама живе...

– Її вбили тіні, напали на наше селище й усіх вирізали. Тоді я саме навчався в Академії, а старшого Маарана взяли до ОМВ, та він так і не зміг змиритись із втратою мами, найменшого брата і батька, що також загинув в ту ніч, й переступив межу...

Як сумно, як жаль, вперше побачила ректора з іншої сторони.

– Моя мама, мабуть, протилежність вашої, бо зовсім не проводила зі мною часу, перекладала моє виховання з сестрою на інших...

– Твоя сестра також навчається в Академії?

– Ні, вона одружена, й...

До мене щойно дійшло, що я прокололась, бо в Катаріни не було сестер, на відмінну від Луісани... Не знаю чи ректор це зрозумів, бо виду не подав.

Їли ми із дорогого посуду, срібних виделок, і їжу не таку просту, як вмію готувати я, і не ту, що подають в їдальні Академії. Суп з морепродуктів, великі зерна дикого рису з м'ясом дикого вепра, ідеальної прожарки й смачнючим соусом.

– Які твої успіхи з магією вогню? – ректор повільно пережовував їжу, й час від часу дивився на мене.

– Не можу просунутись далі вогняної кулі! А в кінці місяця адепта з найнижчим рейтингом відрахують!

Не хотіла жалітися, чи давити на жалість, але... Не змогла не сказати.

Та маг, зовсім не збирався мене жаліти, він навпаки зловтішався...

– Взагалі-то, хтось казав, що хоче допомогти мені? – додала я.

– Взагалі-то, хтось зав'язав спір зі мною! А я не люблю програвати!

– Знаєте що!? – я розсердилась, бо Аранаш холодна брила льоду, що думає тільки про себе!

Тому я піднялась як годиться, ввічливо подякувала й хотіла піти в Академію, година пізня.

– Дякую за вечерю та мені час!

– Сядь! Вечеря ще не завершена!

Сіла, по інерції, чи через підвищений голос.

- Ще десерт!

Відколи пішла з дому, то не їла солодкого, а я його так люблю, тому не змогла піти, особливо коли побачила – сушені фрукти! Сушені фрукти це і є десерт? Все, можу спокійно йти...

Та Маг був іншої думки, він згріб, зовсім не акуратно тарілки, дорогущі, це я до слова, й зовсім не переймаючись їхньою цілісністю, поставив у раковину, разом із залишками їжі... Тарілки гучно продзвеніли... Як і я незадоволені...

Та Аранашу на наше не задоволення було байдуже. Він поклав на уже чистий стіл, розмальовану різними кольорами тарілку з сушеними фруктами, далі глибоку тарілку з... Шоколадом! Мої очі засвітились щастям! Від одного вигляду, й неймовірного запаху шоколаду, який я обожнюю, й за який згідна віддати свою найкращу сукню. Прикусила губу, яку ще сукню? Не має в мене більше суконь!

Та наступні дії мага мене вбили... Він простяг руку до глибокої тарілки з ароматним шоколадом і нагрів його до рідкого стану...

– Що ви накоїли!? Ви... Ви!

– Заспокойся, все за планом! – якщо справа стосується шоколаду, то я нікому не довіряю! Подумала грізно... Й навіть очі звузила, та марно, ректор же у нас скала до чужих почуттів!
Слідкувала за руками чоловіка, бо він взяв дерев'яну шпажку, наколов на неї, здається ананас і занурив в шоколад.

– Відкривай рота! А то капне та твою білу кофтину з фірмовою емблемою і заробиш від мене ще одне покарання, за псування академського майна!

Це він пожартував чи серйозно? Та часу на розмірковування не будо, шоколадний ананас уже був біля моїх губ. І я відкрила рота, почала жувати і... Це найсмачніше що я куштувала! Справді, фантастика!

– Смачно? – поцікавився ректор, не зводячи своїх очей з моїх губ.

– Їла і краще! – збрехала я, й навіть не почервоніла.

– Катаріно, як на дівчину з селянської родини, ти надто вибаглива і кухар з тебе ніякий, як і прибиральниця!

– Ну знаєте, я ж старалась, а ви! – я справді старалась...
Майже дійшовши до дверей, мене зупинив голос ректора:

– Стій, я проведу тебе, якщо не бажаєш, ще раз зустрітись зі слідопитами!

А я зовсім не бажала, тому чемно почекала чоловіка.

Ми йшли темним лісом, кілька раз спотикнулась об коріння дерев.

– Ти така незграбна! Як тільки дожила до вісімнадцяти, й не забилась?

Моя кров закипала, справді, буквально, ще трішки і я вб'ю його!
– Ви, ви...

– Уважний, спостережливий, талановитий, бо в мене на відмінну від тебе виходить керувати своєю стихією!

Мені, мабуть, це почулося... Краще б почулося, я не витримала і замахнулася та... Дзвінкого звуку, характерного для зіткнення руки зі щокою не послідувало. Бо чоловік з легкістю перехопив її й вивернув так, що моя рука тепер була прикріплена його долонею позаду мене.

Моя лють, злість, виривались з мене, мене ще ніколи, ніхто не смів так ображати, принижувати... І спалахнуло яскраве світло, розсікло темряву, осліпило очі, до болю, до сліз...

– А тепер спробуй приборкати вогонь... Повільно вдихни й видихни, запам'ятай ці емоції, які щойно відчула й відпусти їх, дай волю, а потім прийми, себе і вогонь, що є частиною тебе...