Розділ 15. "Слідопити"

Йду собі спокійно на пробіжку, сьома ранку, більшість адептів зазвичай сплять, бігають тільки вогневими й то не всі курси. Тому щиро здивувалась побачивши в коридорах повно адептів, які шуміли, мов бджоли у вулику... Що заставило адептів піднятись так рано?

Дехто мало не цілував вікно, так тісно до нього прилипши, щось розглядаючи... Не витримала, підбігла до вікна й побачила причину витріщання адептів.

Прямо на центральній алеї на рівній зеленій траві, а не на вимощених каменем доріжках, стояв ректор Аранаш. Він перший привернув мою увагу... А біля нього троє невідомих, та без сумніву, небезпечних чоловіків, мабуть, бо не було видно їхні обличчя, тільки чорні довгі плащі, не нові, де-не-де протерті до дір, довгі краї волочаться по землі, а на головах каптури, великі, чорні, прикриваючи абсолютно все...

В голові пролунали слова старого:"Пришлють на пошуки найкращих слідопитів... І ти не втечеш... Та моя порада, живою до слідопитів не попадайся, вони не живі не мертві, це чудовиська, які люблять мучити людей, й особливо магів за втечу. Вони не знають жалю..."

Живою не давайся, а що мені робити? Знову тікати? Куди? Звернутися до Мака? Та так, я і його підставлю!

Не знаю що робити, справді... Страшна невідомість лякає, та шляху назад немає. Тому я вийшла боковими дверима, щоб ні слідопити ні ректор мене не помітили й приєдналась до одногрупників. Які також гуділи мов бджоли, переповідали один одному про гостей.

– Тиша! Усі позакривали роти й біжіть мовчки! – Ромул і так завжди злий, та сьогодні особливо... Гарчав на нас так, що ледь слиною не плювався.

Після пробіжки були водні процедури та сніданок, а далі нас зібрали разом на тій же алеї, де стояли зранку слідопити. І мабуть, це кінець, зараз привселюдно мою таємницю розкриють, одягнуть кайдани й відправлять до темниці чекати смертний вирок! Страшні думки селилися в голові, і ще супроводжувались картинками...

– Катаріно! Тебе викликає ректор до кабінету! Негайно! – Торі покликала мене, коли моя права нога, уже вступила на зелену траву алеї...

І я розвернулась, махнула головою Маку й попрямувала до рятівного кабінету, чи ні? Може ректор все знає? Сам же казав що мають прийти мої документи з підтвердженням інформації... Знову страшно, я втомилась боятись й почувати себе винною й беззахисною!

Торі зміряла мене поглядом, тобто я зрозуміла, що вона зацікавлена, але причину – ні.

– Заходь уже, чого плетешся? – чому сьогодні всі не в дусі?

Нічого не відповівши на грубість Торі, зайшла до кабінету, як на страту.

– Ректоре Аранаше, ви...

– Сядь! – злий, як і інші.

Сіла звісно на стілець й почала чекати продовження, та він мовчав, продовжував щось писати, потім читати й знову писати. А я не наважувалась нагадати про себе, хоч його поведінка жахлива, сам покликав, і забув про мене.

– Ректоре, ви мене кликали?

– А тобі погано сидиться? Хочеш провести час зі слідопитами?

Відповівши це, він знову занурився у свою роботу... Й тепер я остаточно нічого не розумію. Піднялась, підійшла до вікна, слідопити ходили поміж адептів, принюхувались, до деяких наближались надто близько... Сіла знову на своє місце.

– Що за історія з Габріелем?

Ректор підняв на мене погляд, і тепер я пожаліла що він звернув на мене увагу.

– А звідки ви знаєте?

– Це моя Академія, я все знаю! Особливо, що стосується членів імператорської родини!

Що казати, і чи потрібно?

– Якщо ви й так все знаєте, то навіщо мене запитуєте? – о, як я схитрувала, і ще покліпала, коли ректор невдоволено глипнув на мене.

– Ти нічого не хочеш мені розказати? – які ж у його проникливі очі, наче наскрізь бачать.

Згадався поцілунок, та одразу відігнала спогад, загнала у найглибший куток душі, закрила на замок, та викинути не наважилась...

Мабуть, ректор зрозумів, що я нічого не маю розповісти...

– Прийшла відповідь з твого селища!

Не дихала, чекала затамувавши подих...

– Інформація підтверджена!

Від душі відлягло... Невже й справді батько Катаріни підтвердив запит Академії? Невже у мене вийшло?

– Увечері зайдеш до мене! – і Аранаш піднявся, підійшов до мене й простягнув ключ.

– Знову відпрацювання покарання!

Поцікавилась, та, ректор не відповів, а сам взяв мою долоню і вклав у неї ключ.
* * *
Коли я виходила від ректора, то слідопитів на подвір'ї Академії не було, а адепти майже розійшлись.

Мак розповів, що нікому з адептів не відома причина перебування слідопитів на території Академії. А ще кілька цікавих про них фактів. Що вони справді живуть на межі двох світів, живого і мертвого. Що це прокляті маги, які за життя натворили багато лиха, й використовували темні заклинання, тому вони не можуть відійти в потойбіччя. А ще вони служать імператорові, підкоряються виключно йому.

Думала про них, коли йшла лісом до ректорового будинку. Чому він не відповів, коли я запитала про покарання?

Похолоднішало і потемніло... Хоча куди далі й так дев'ята вечора, надворі темніє з восьмої. Та здається є куди, бо в одну мить пітьма стала густою, матеріальною, що пробиралася до рота, заповзала в ніс, не даючи вдихнути на повні груди й навіть пискнути, не то крикнути. Ось тепер я знаю що таке страх! Вирвавшись з заціпеніння, почала бігти, бажаючи, пошвидше добратись до будинку ректора. Та мене ніхто не переслідував... Зупинилась, пооглядалась, все в нормі, наче нічого й не було...

Хотіла відчинити двері своїм ключем, та вони відкриті, і світло світись й навіть тепло.

– Що з тобою? – ректор вийшов з кухні й дивився на мене...

– Не знаю, на мене щось напало, не могла говорити, дихати, щось темне...

– Це слідопити Катаріно! І вони не напали, а просто познайомились з тобою! Повір, якби вони напали, то ти б тут не стояла! Проходь, не стій у дверях!

Я пройшла в дім, а ректор зачинив двері, та за кілька секунд знову відчинив.