Розділ 4. Екзамен.

Ранок зустрів дрібним дощем, ось він початок осені, ще й туман такий, що нічого не видно. Та я не скаржилась, основною причиною цього було те, що не було кому скаржитись. Тож йшла за чоловіками, старанно дивлячись під ноги, щоб не посунутись на слизькому камінні...

Академію побачила не одразу, тому що вона захована в лісі, серед височенних і широченних дерев.  А коли таки зависочіла перед зором, то відкрила рота від величини масштабів. Будівля була настільки великою, що не видно де вона закінчується. Побудована зі світло-сірого каміння й гострими шпилями що розсікали хмари. Дуже хотілося зайти всередину, зігрітися, поїсти, переодягтись...

Та не тут то було... Ректор, як і викладачі й Габріель звернули вбік від входу. Я за ними й наздогнала адепта:
– Габріеле, а куди це всі?

– Екзамен почнеться просто зараз, бо ми пливли довше ніж очікувалося. Тому готуйся! Ти маєш його здати, бо винна мені!

Я не готова! Зовсім без сил...

Адепт простягнув мені червоне яблуко.

– Твій сніданок! І дівчину у пари не обирай, бо програєш!

Відкусила від яблука, й постаралась відігнати страх...

А шум все збільшувався, величезна юрба адептів стояла в очікуванні шоу. І це шоу, мали організувати новоприбулі дівчата й хлопці, що збилися в купку й були розгублені як і я, й без фірмової форми Академії. Навпаки одягнені всі по різному, дехто вишукано, одразу видно що дворяни, дехто в селянський одяг, схожий до мого, а деякі у лахмітті.

За моїми приблизними підрахунками нас було близько трьохсот.

– Вітаю адепти з першим навчальним днем! Я, як ваш новий ректор Аранаш і капітан ОМВ! З упевненістю можу сказати, що цей навчальний рік, буде найважчим за всю історію Академії! Жодних порушень я не потерплю, дисципліна і ще раз дисципліна, для всіх нове кредо! Слабакам тут не місце, якщо хтось не впевнений у своїх силах, піднімайтеся і йдіть геть!
Ректор, який стояв на спеціальному постаменті, зробив паузу, й обвів всіх чинних адептів тяжким, суворим поглядом темних як смола очей.

Та ніхто з адептів навіть не поворухнувся.

– Добре! Сприймаю це як згоду з новими правилами! А тепер перейдемо до новачків, які виявили бажання вступити до Академії, отримати звання мага і шанс потрапити до ОМВ, розшифрую раз, для особливо розумних – Оборонні Магічні Війська! Які при нападі на територію королівства, перші йдуть у бій!

Ось, нарешті я почула розшифровку, загадкової абревіатури ОМВ, хоч і не складно було здогадатись.
Ректор дивився виключно на новачків, наче оцінював, а ще мені здалася, що свій погляд він затримав на мені, довше ніж на інших, або в мене параноя.

До нас підійшли два чоловіка з одягом в руках:

– Підходьте по черзі, перевдягайтесь і ставайте в шеренгу парами!

Всі почали розбирати... Ні не форму, мабуть, її видадуть після успішної здачі екзамену, а чорні, довгі туніки.

Коли я отримала свою, то задумалась, де я маю переодягтись? Та інших це питання не хвилювало, й хлопці й дівчата роздягались просто де стояли, й швидко одягали туніку.
Зараз не час для сорому... Тому я приборкала свої комплекси й швидко зняла все до спідньої білизни й накинула виданий одяг.

Біля мене переодягався хлопець, гарної статури з натренованими м'язами, тому не задумуючись скористалась порадою Габріеля.

– Мене звати Кат! Будеш моєю парою на екзамені? – хлопець не розгубився від моєї пропозиції.

– Я Закарій й погоджуюся на твою пропозицію!

Ми взялись за руки й встали до інших пар.

– Оголошую правила! Ви маєте добігти, ось до того дерева й зірвати з нього ключик, яких обмежена кількість. Тому раджу поспішати!

Ректор видав, щось на подобі посмішки, тільки вона не обіцяла нічого доброго... Та майбутні адепти, дивились у сторону дерева, що велично виділялось серед інших, як висотою, так і багряно червоним кольором.

Та не розумію в чому складність екзамену, добратись не так і важко...

Тільки я про це подумала, як мою руку, ту що тримала долоню хлопця, зв'язала мотузка ну і Закову за компанією.

– Ти вперше на екзамені? – прошепотів мій партнер.

– Так. – а він що, не вперше?

– Тоді попереджаю, що зараз нас осліплять й до кінця екзамену, ми не бачитимемо.

Ой, а це ускладняє задачу...

– Тому слухай мене. І яка твоя стихія?

– Вода.

– Моя земля.

Більше поговорити не було можливості, бо я і справді втратила зір, як і інші, бо викрикували так, що ректор зробив зауваження. Зак, потягнув мене в перед, та ми весь час наштовхувались на інших учасників, а коли нарешті обійшли їх, Закарій скомандував бігти...

Та легко сказати, страх стримував, не хотілось зіштовхнутись з деревом.

– Біжи, не думай про наслідки, я контролюватиму перешкоди, а коли добіжимо до річки, ти перенесеш нас на берег.

– Добре!

І ми бігли, я старалась зі всіх сил втриматись на ногах, та все одно падала, бо Закарій робив різкі маневри, змінював шлях, то вправо то вліво, то стрибок, мовчу про те, що його крок, як два моїх. Коли я розбила до крові коліна, до гілок роздерла обидві щоки, й вирвала незліченну кількість волосся, хлопець взяв мене на руки. Так, ми рухались набагато швидше, та я відчула себе тягарем...

– За десять метрів річка!

Так, я відчувала воду, і майже приготувала заклинання, як в нас хтось врізався. Ми впали й зробили кілька ковирків, від чого моє тіло здобуло ще кілька великих синяків.

Не встигли ми піднятись, як знову удар, і точно не випадково, бо нога прицільно двічі вдарила в живіт. Я закричала від болю та активувала свою стихію, не бачила та чула шум води, яка знесла нападника.

Спробувала піднятись, та Зак лежав:

– Зак! З тобою все добре?

– Мене поранили...

Виходить не тільки мені дісталось... Та хлопцю більше, судячи по тому, що я допомагала йому пересуватись.