Розділ 3. Пригоди на воді.

 Нормально їла ще на вечері в честь заручин. І взагалі, пройшло всього два дні, а вражень на ціле життя!

Побачивши вивіску де намальована їжа, направилась туди, бо хочу дико їсти... Всередині безліч людей, як битком набито. Як в таких умовах можна їсти? А як же особистий простір? Про грязь мовчу.

Здається ніхто тут про таке не чув... Та альтернативи не було, тому присіла в куточку й замовила страву дня, яку мені порадила подавальниця. Коли принесла, то апетит зник, бо їжа виглядала не їстівною, особливо про це говорив аромат. Я оглянулась по сторонах, всі їли й були задоволені.

В протилежному кутку від мене, сидів чоловік, у формі мага, він вигідно виділявся на фоні...Всіх. Форма нова, наче він щойно її отримав, як і сам чоловік, дуже молодий. Побачивши мій погляд він піднявся й підійшов до мене.

– Чого не їси? Не до вподоби тутешня кухня!

От не сподівалась, що він підійде, тому перш ніж відповісти, витріщалась на його чорну форму з металевими вкладками, й хотіла розшифрувати символи й знаки...

– Можеш не старатись, ти все одне не розшифруєш...
Він жестом покликав подавальницю:

– Принеси юній гості, те, що й для мене!

Вона миттю змінила мої тарілки. Я скуштувала, навіть смачно, тепер перед мною стояла зовсім інша страва з тушкованими овочами в томатному соусі й великі, соковиті шматки м'яса!
Чоловік мовчки дивився як я їла, і тільки дочекавшись, коли я закінчила з трапезою промовив:

– Як тебе звати?

– Катаріна!

– Просто Катаріна?

Я знала чому він перепитує...

– Так, просто Катаріна.

Ось і все, я підтвердила свій новий статус. Тепер я не дворянка, й не маю фамілії. Фамілії мають тільки дворяни, а усі інші просто імена... Жорстоко, та така наша реальність. Та якщо чесно, досі я й не задумувалась як себе почувають ці люди.

– Мене звати Габріель Дан-Каст! Останній курс Академії номер дванадцять!

– Який дивний збіг обставин, я саме туди й направляюсь щоб поступити!

– Справді, збіг, бо останній човен, що перевозить адептів, щойно відправився!

Ні, тільки не це, а я?

– Але ви тут? Отже, не останній човен відправився?

– Яка ти спостережлива... До речі, яка твоя стихія?

– А ваша?

Розгубленість, спантеличеність? Ні не чула... Я виросла ще у тому середовищі, й вмію триматися й не показувати свої справжні почуття.

– Звісно, я можу допомогти тобі, та просто так, не звик допомагати...

Цей красивий високородний маг, забагато собі дозволяє, й зовсім не знає манер. Та він не на ту напав...

– Звісно, що не просто так, я також можу вам допомогти й повчити правил етикету й манер! Впевнена це допоможе вам у житті!

Габріель відкрив рота, й точно хотів відповісти, та змовчав, тільки хитро посміхнувся...

– Згоден!

* * *
До води ми добрались на екіпажі, розмова більше не клеїлась. Я хотіла розпитати про Академію, та маг відповідав загальними, короткими фразами.

На виїзді з міста стояла велика черга екіпажів... Тільки не це, невже знову перевірка й мене шукають?!

Та, цього разу мені пощастило більше, і вельможний маг не став чекати й взагалі слідувати правилам. Наш екіпаж просто мовчки пропустили.

Пощастило, просто неймовірно!

Ще через годину, ми добрались до річки.

Чому цю величезну, безкраю водойму, називають річкою – уявлення не маю!

Мабуть, це хтось не вдало пожартував, або мене погано вчили географії.

Кругом було темно, тільки величезний місяць освітлював простір. А я мов, божевільна вдивлялась в істот, що наче вигрівались в проміннях місяця...

– Ти що, ніколи русалок не бачила? І може вже зніми свого каптура, тут не холодно!

Я не відповіла, й не хотіла, щоб він бачив моє волосся...
На причалі стояв пришвартований човен, дуже великий з відкритою палубою з чорного дерева і чоловіками... Я примружилась і щосили хотіла роздивитись хто там стоїть...

– Не хвилюйся, не з'їдять тебе! Можливо! Справа стоїть наш новий ректор, і він же капітан ОМВ й найсильніший маг королівства!

ОМВ? А як це розшифрувати? Мене навчали в дома і тільки предмети що знадобляться для дружини дворянина й матері його дітей. Навіть батько ніколи не розмовляв не те що зі мною і сестрою, а навіть з мамою, про справи в королівстві. Він навпаки, наголошував, що нам це не потрібно знати, що жінкам не слід втручатися у справи королівства!

І ось результат, я вісімнадцятилітня дівчина, що нічогісінько не знає про своє королівство, тільки те, що ми воюємо з тінями!
Та показувати це Габріелю, я не хотіла...

– Навіщо тоді він став ректором?

– Ну, по перше, попереднього ректора вбили, а по друге, сімдесят п'ять процентів ОМВ складають адепти Академії номер дванадцять! Ти взагалі щось тямиш? Бо нагадуєш мені одну з дворянинок, яких все життя вчать бути дружиною...

Габріель це вимовив зі зневагою... І мені все одно неприємно це чути, хоч і розумію, що це чиста правда.

– Ну все, ходімо!

Габріель швидко йшов, не звертаючи уваги, на те, що я не встигаю за ним. А ще мене відволікали русалки, які побачивши нас підплили до пристані та простягаючи руки просили допомоги. Вони були прекрасно-чарівні, воістину магічні, з яскравим, кольоровим волоссям, від голубого до помаранчевого, тендітними руками й пухкими губами та милими рисами обличчя...

Та навіть я знала, що ця краса оманлива. А Габріель так взагалі, навіть не дивився на них, продовжував впевнено крокувати до човна.

Тільки я вступила ногами на палубу як ректор, грубо висказав свою думку про мою присутність:

– Габріеле Дан-Кас, кого це ти з собою привів?

– Ректоре Аранаше, це Катаріна! Вона хоче поступити в Академію!

– Останній човен для адептів відплив! А на цьому не місце для "не адептів"! Тому...

Я застигла на місці, так як і стояла, однією ногою на палубі іншою ще на останній сходинці. Цей ректор Аранаш, просто чудовисько, невже він мене виставить, посеред ночі!? Жаль, що роздивитись добре його не можна. Мабуть, він навмисно, одягнув такого каптура, що прикриває все обличчя. Або закомплексований тиран, що зривається на беззахисних дівчатах! Я не змогла змовчати, та і втрачати нічого, мене ось попросять зійти з човна...