Розділ 2. Втеча.

Я прокинулась, тільки перший промінь осяяв землю. Взяла невелику, завчасно приготовлену дорожню сумку, позичену в кабінеті батька карту, невелику суму грошей, що вдалось зекономити на покупках, на які видавала мама.

Ще раз глянула на свої вечірні сукні, сліпучо красиві, найрізноманітніших кольорів, з атласу, фатину, найніжнішого шовку, бархату. На хутрові накидки з довгими рукавичками в тон, на туфельки на каблуку.

Я скучатиму за цим всім...

Бо якщо навіть мої найсміливіші мрії здійсняться, сукні я не носитиму, а форму мага, що підтверджуватиме моє звання і ступінь.

Та це невеличка плата за свободу.

Відчинила вікно, надворі ще тепло, останні літні дні... Та скоро все зміниться, розпочнеться осінь й принесе з собою затяжні дощі. Маю потрапити до Академії магії номер дванадцять, до першого осіннього дня.

Без вагань, я вистрибнула у вікно, хоч і моя кімната знаходилась на третьому поверсі, та я точно знала, що вода в озері мене спіймає. Так і сталось, мерехтливі краплини води підхопили мене, мов пір'їнку, й навіть не намочивши, поставили акуратно на протилежний моєму вікну берег.

Вийшло навіть краще ніж на тренуванні! Це добрий знак!

За озером ще два кілометри саду нашої території. Які я без перешкод швидко здолала, бо знала дорогу, кожне дерево, стежину.
Перелізти кам'яний мур, мені допомогла знову вода.

Коли вийшла на пагорб з якого родинний маєток був як на долоні, то не змогла стриматись, хоч відчайдушно бажала свободи... Не буду кривити душею, й подвигів, магічних, бойових. Доказати в першу чергу самій собі, що достойна звання мага!

Вісімнадцять років тут жила, і ось прийшов час прощатись, я виросла! Кілька сльозинок скотилось та я швидко їх витерла й рушила далі.

До сніданку потрібно вийти з володінь батька, поки ніхто не кинувся мене шукати. Обрала найкоротший шлях і найтихіший, що пролягав полями й селищами, а не містом. Одяг я також вибрала звичайний, такий який носять дівчата мого віку з простих сімей.

Полотняні штани чорного кольору, білу довгу туніку із зав'язками біля шиї, шкіряний ремінь на талії й пшеничного кольору плащ з каптуром.Неслухняне волосся заплела в тугу косу й надіялась, що воно триматиметься за каптуром й не видаватиме мене завчасно.

Кордон свого селища пройшла без перешкод, хоч і втомилась, не звикла ходити в тісних чоботях. Далі, йшла дорогою й зупиняла екіпажі, в надії добратись до великого торгового міста Арам, а уже з нього до Сарсонського лісу в якому і знаходилась Академія номер дванадцять, одна з найкращих і найстародавніших навчальних закладів. Не раз чула як про неї говорив брат Рейчел з друзями й багато читала про неї в книгах історії, навіть розпитувала вчителя, що навчав мене в маєтку. Старенький Леон там навчався, хоч і сто років тому, та радів й посміхався коли розповідав про Академію, про свої роки навчання в ній. Леон мав звання мага й брав участь в захисті королівства від тіней, а після травми ну і старості, став навчати багатих дворянок, таких як я.

Ніхто не спішив зупинятись, й підвозити мене, а ногами йти до Арами... Так я не встигну на вступні екзамени...

Через годину безнадійних намагань і душевних благань, старенький екіпаж, таки зупинився:

– Вітаю сер! Я направляюсь до Арами, підвезете? Я заплачу!

– До Арами? Звісно, я саме туди. Та не знаю чи тобі вистачить місця, бо усе завантажено овочами які я продаватиму в місті.

Так і справді місця мало, та варіантів не має. Я взяла невеликий мішок з морквою й поставила собі на коліна, в куточку екіпажу було тісно, а морква важка, та я посміхнулась й сказала щоб ми рушали.

Після обіду заснула бо втомилась, а коли прокинулась, то надворі було уже темно і ми мали уже доїхати до міста.

– Сер, а...

Не встигла я договорити як старий випередив мене...

– Перед містом патруль, всі екіпажі перевіряють, когось шукають, або щось! Хто зна... Мені доведеться об'їхати, бо перевірки не пройду, й не тільки через тебе...

– Що? Але звідки...?

– Знаю, знаю, уже не один десяток їду цією дорогою... І ще ні разу не бачив на ній дворянок, що розгулюють самі...

– Ви мене викажете? — запитала з  безнадією в голосі.

– Ні, навіщо воно мені. Та й дворян не люблю, тому хай побігають, пошукають.Та тебе неодмінно знайдуть... Поставлять патрулі на виходах і в'їздах всіх міст королівства, а потім пришлють на пошуки найкращих слідопитів... І ти не втечеш... Та моя порада, живою до слідопитів не попадайся. Вони не живі, не мертві— це чудовиська, які люблять мучити людей, й особливо магів. Вони не знають жалю...

Слухала старого й ставало страшно, мабуть, я погано підготувалась, бо нічого з щойно почутого не знала...

– Слідопитів посилають на пошуки злочинців... – у своє виправдання сказала я.

– Так, правильно, злочинців! А дворян, що не виконують свій обов'язок, який дається їм при народженні й тікають, об'являють злочинцями! Ти не знала?

Старий посміхнувся беззубою посмішкою, здається йому весело, та мені не дуже.

Я тепер злочинець, мене шукають монстри-слідопити, батько відречеться і... Мені кінець! Що робити? Якось не так я собі представляла свободу...

– Не журись, ми обійдемо центральний в'їзд в місто!

– Але обхід тільки землею тіней?

– Так, я знаю! Ну якщо хочеш, можеш вийти тут.

Я не хочу, і хочу, бо їхати містом тіней це самогубство...
Та варіантів не має, мене вже шукають, не думала, що так швидко...

Ми поволі котилися горбистою дорогою, і я у світлі місяця розглядала старого. І переконувалась, що моє перше враження, про нього хибне. Його одяг, хоч і не новий та з добротного матеріалу, а обличчя не таке й старе, особливо, коли він забирає волосся з чола, якби збрити бороду, то виглядав би ще молодшим.