Викрадення еліксирів і концерт по заявках

ТЯН

Ідея експерименту була в тому, що паж закохається в того, кого першим побачить після дози еліксиру. Тобто в мене. Щоб не було витоку інформації, можна було контролювати й описувати всі стадії експерименту, а потім непомітно дати антидот і теж зафіксувати результати спостережень.

Ми з піддослідним як раз говорили про те, що звитяжний Інгвар прислав з квесту на мою честь нове розпорядження - подвоїти час вечірніх співів. 

І я намагалася переконати цього підлабузника, що не треба так буквально сприймати розпорядження начальства. Бо Інгвар явно гадки не має, скільки тягнеться вечірня серенада. А якби знав, то може він би  розпорядився її скоротити, а не подвоювати. Особливо якби вже вивчив напам’ять весь репертуар, а завтра було треба на першу пару.

Тут паж вихопив у мене з рук і одни духом вихилив склянку еліксиру, втерся рукавом, хукнув, наче там було щось міцне.

Потім на хвилину застиг, зблід і схопився за те місце, де, на його думку, містилося серце - тобто десь під ребрами в районі шлунку. 

- Мій коханий Інгвар краще знає, принцесо, скільки мені співати. І не ви моє начальство й вічне кохання, а він! І я буду співати дві години, бо він так сказав, от! - високим тонким голосом проридав паж і в сльозах вискочив з кабінету ректора.

І це був початок катастрофи. 

- Який жах, Змію! Дивіться, що ми наробили. - затремтіла я в передчутті санкцій від її величності. Бо Валеріан чатує на сенсації, ця гієна пера миттю зв’яже випиту рідину і дивне зізнання пажа. Бо і Валеріана поїли водою в кабінеті ректора під душеспасенні розмови про його наречену Фіоленту і потребу налагодити дипломатичні відносини. І він миттю напише про це у Віснику, а вже тоді звістка про наші з паном ректором відкриття перестане бути таємницею не те що від ворожих держав, а й для останньої перекупки на ринку.

- Не переживайте, моє щастя. - одразу втішив мене Змій, пригорнувши до себе, ніби затуляючи від усіх печалей. -  Інгвар далеко. Повернеться не раніше, ніж через пів року. А заміри треба проводити лише три доби. Потім паж отримає ваш антидот. І все забуде. А ми йому про цей прикрий випадок тактовно не нагадуватимемо. За умови, що він скоротить час вечірнього співу до чверті години. Валеріан його не перестріне. Він як раз перездає залік Фонові. А дати хабаря уже нічим. Тож Фон його так просто не відпустить. Ніхто ні про що не дізнається

- Ннууу, якщо подивитись з цієї сторони, то най буде. - згодилася я. А пан ректор втішив мене після цього так, що я й думати  забула про проблеми того противного пажа.

Але його проблеми раптом стали моїми.

Бо сьогодні настала черга експериментів для нас зі Змієм.

Я дістала з шухляди ректорового стола дві мензурки. Відміряла рідину для розриву парності - згідно з живою вагою піддослідних. І  накапала в мензурки еліксиру з флакона із прозорою пробкою.

Пан ректор раптом стиснув мене в обіймах і почав пристрасно цілувати. 

Видимо на прощання. 

Довелося відповісти. Ну як довелося. Цілується він дуже гарно. Мабуть, має багатий досвід.  У мене теж досвіду побільшало, що не може не радувати.

Поцілунки перейшли в пристрасні любощі. 

І в цілому не менш як годину було втрачено для науки. Але я ні секунди не пожаліла по це.

Потім Змій і я взялися за руки, щоб було не так страшно, і випили мій еліксир. 

Одразу взяли по аркушу чистого паперу і приготувались записувати свої відчуття. 

Хвилини збігали.

Нічого не мінялося.

- Почекаємо ще академічні п’ятнадцять хвилин моя темна любове. - сказав Пан ректор. - І якщо нічого не станеться, то вам треба буде ще трохи попрацювати над формулою. 

Пройшло п’ятнадцять хвилин і ще три рази по стільки ж. Ніяких суб’єктивних відчуттів не виникло. Все було, як і раніше. Всі оті серцебиття при необережному доторку, запаморочення й бажання, щоб це ніколи не закінчувалось.

Може доза неправильна? А може на тих, хто в парі. треба давати подвійну дозу? Чи потрійну…

Але то особисте й не горить. Натомість по Академії бігає отруєний забороненим коханням паж. І він нам явно не подякує за таку наругу над його юною невинною свідомістю.

- Що ж ми тепер робитимемо з пажем, пане ректоре? Треба йому хоч пояснити, що то не його почуття. І що ми обов’язково знайдемо антидот.  І до речі мої поздоровлення. На цей раз ваш успіх і моя поразка.

- Не засмучуйтесь, моє сонце. Ви така талановита і така цілеспрямована, у вас все вийде. Я в вас вірю. Але  не можу не визнати, що безтямно радію цій тимчасовій відстрочці.

Ага. радіє. Я тепер відчуваю це так. ніби радію сама. Шалено і безнадійно радію кожній секунді разом. Але ж це не мої почуття, а його. Чи все ж мої? А от професорська розсіяність, притаманна великим вченим - точно його.

- Мій Змію, ви завжди відрізнялися здоровим науковим скепсисом і говорили мені не вірити очам, а все перевірити.

- Так, говорив. І можу повторити. Бо це так і є. Ви закінчили описувати результат досліду? 

- Не сприйміть за впертість, пане ректоре. Але я не вірю, що мій засіб настільки недієвий. Хрін з ними, з мухами-дрозофілами. Вони тупі бездушні створіння, мало як могли себе поводити чисто випадково. Але ж на мишей воно ще вчора діяло?

- Так. - вражено підтвердив пан ректор, який в ті моменти, коли не тремтить над нашою приреченою парністю, дуже розумний.

- Тоді пригадайте, будь ласка, чи флакони були весь час при вас?

- Практично так, моє щастя. Вони були в кишенях мого халата. І я знімав його після душу перед сном. І надягав після душу зранку.

Он воно як!

Так і знала - щось тут нечисто.

- А спали ми в спальні, а не в душі, пане ректоре. В ній нам з вами було не до вашого ідіотського халату!  Чмоня в цю ніч був висланий в лабораторію, щоб не підглядав. А  пізніше був зайнятий стеженням за злочинними кобрами!

- Ви хочете сказати, кохана, що…