Дедлайн

ТЯН

Поки втрачаю сили і здоровий глузд, борсаючисьсь в почуттях своєї пари, тону в них, намагаюся відділити свої переживання від Змієвих, я не помічаю плину часу. І намагаюся в цьому стані передавати панові ректору рівний гарний настрій, щоб він перестав мене вбивати своєю панікою. Як не дивно - одночасно одержую підтримку в тому, що через мене так переживають. Це зігріває і навіть проясняє думки, хоч його тривога моментами буквально не дає дихати.

Ще ніхто на світі так не переймався через мене. 

- У мене все в порядку. Я все ближче, пане ректоре. Ми скоро зустрінемося, і все знову буде добре. Навіть краще, ніж раніше. - не знаю, його чи себе вмовляю. Але як тільки перестаю - в очах темніє. 

А ні, то просто уже ніч.

Але скоро настає схід сонця.

І з ним розуміння -  він буде останнім для мене, якщо правдами й неправдами  не доправлю мого скупого лицаря до порталу, про який розповідала мамуся. 

Портал до столиці як раз розташований в замку прем’єра. Бо таке велике начальство не має два тижні трястись по дорозі між світами, щоб дістатись на засідання палати лордів.

А заодно й інші користуються. Не безплатно, але коли спішиш - то і заплатиш, скільки скажуть.

Ну то ми з вами заплатимо. А от Інгвар в цьому страх який принциповий. Вважає виключно лицарським привілеєм будь-яке отримання грошей і трофеїв на рівному місці. А якщо у нього намагається щось забрати не на турнірі не свій брат лицар, а хтось інший - то пряма образа.

От не тому й знаю, як ми пройдемо портал. 

Інгвар як раз прямує до замку прем'єра. У нього квест по святих місцях і турнірах. Зараз хоче відвідати святе для лицарів цього світу місце, де звитяжний Змій двадцять років тому щось там виграв і здобув собі даму серця.

Інгвар має надихнутися прикладом. Бо у нього дами серця поки що немає. Не може собі дозволити аитрати на опудала крокодилів, східні шарі і герольдів, що бігтимуть під замок дами й сповіщатимуть про кожну перемогу на її, гм, честь.

Розпусний світ. Нічосі приклад. Та дама вже тоді була заміжня за королем, який тепер прем’єр в палаті лордів.

І заодно - верховний суддя цього місяця.

Ті лорди, тобто володарі союзних королівств, по черзі судять всіх підданих об’єднаного королівства. Щоб не було упередженості.

Оце буде неупередженість вісімдесятого левелу - судити  лицаря і ректора, для якого твоя жінка - прекрасна дама. І при цьому мати можливість не віддати отриманий від підсудного хабар, одночасно  залишити собі мої володіння.

Ха! Кращого судді Змієві й побажати не можна. 

Я сердито засопіла.

Бо це єдиний вид люті й взагалі вираження будь-якої емоції у жабок.

Чого б мені лютувати, спитаєте?

Я ж сама несусь, як реактивна, на судилище, де мене остаточно позбавлять права на спадок і засудять мою пару. Причому не за те, що пан ректор зраджує мені - своїй обраній, а за те, що якась людська королева якось неправильно домовилася про відкупне з паном ректором. Бо якби домовилася правильно, Інгвар би отетерів, помітивши в сідлі перед собою мене в чорній бальній сукні, фамільних перлах і дуже пошкодженій парадній зачісці. А так я досі ховаюся в красиво заплетеній гриві.

Але геть песимізм! Лють - набагато кращий стимул. 

Саме вона охопила мене, коли паж знову без жодного дозволу й відрахувань заспівав мою власну баладу про те, як принц-вурдалак  підступно звів зі світу перевертня, від якого залишилася тільки вовча подоба. І цей вовк приніс принцесі останнє вітання від коханого. Сама завжди плачу, коли чую “я помираю  в полі біля брами”, так воно жалісно. Поселянки ридали у фартухи, дами з галереї замку втирали сльози батистовими хустинками й кидали їх під ноги пажу. 

Той притискав хусточки до серця і складав у кишеню та, щоб було видно кутики з монограмами.

От у кого не буде проблем з дамами серця. Коли підросте.

- Безцінний дар - єхидно сказав лицар Інгвар. - Грошей  ці дамочки не платять, а для всього іншого паж не годиться. І противно захихотів. А паж почервонів і кинув на лицаря гнівний погляд.

До речі всі ці поселяни й навіть дами із замку зібралися в очікуванні рейсового порталу, утворивши величеньку чергу. 

Та це їм нічим не допомогло, бо Інгвар технічно відтіснив всіх конем. І тепер ми були перші в черзі, а за нами - коло молодих і симпатичних слухачок пажа. В кінці черги стояли й сиділи на возах солідні поселяни з сімействами й удавали, що мій сонет їх зовсім не зворушив.

Причому удавали так натурально, що я запідозрила - так воно і було насправді.

І тільки одна жаліслива бабуся простягла пажеві пиріжка, який навіть на вигляд був черствий.

- Бери, не стісняйся. - підтвердила бабуся мої підозри. - Я уже не вгризу. А ти, дитино, справишся. А як зламаєш пару зубів, то нічого, вони ж в тебе ще поміняються.

Паж взяв пиріжок, чемно вклонився, показав бабусі ряд білих зубів, що помінялися вже досить давно, і закинув пиріжок в торбу.

Добре, що не став їсти переді мною. 

Бо у мене теж зараз нема зубів. І я не могла з’їсти навіть той шматок риби, який випав з рук лицаря, коли він побачив чергу до порталу. 

А комарів ще не можу їсти. Я досі пам’ятаю, що це комахи, а не їжа.

Паж з лицарем не голодні. Шоколадки їм не дісталося, подушок теж. Бо он який наплив відвідувачів, а Інгвар прибув  одним з останніх.

Але й пшоняна каша і сушена риба разом з кислим слабеньким пивом пішли, як у суху землю. А я б і той пиріжок проковтнула з радістю. Та він втричі більший за мене.

Що за життя! Добре, хоч портал відкрився, і крилатий страж виразно подивився на лицаря.

- Шо? - задав Інгвар своє коронне питання. Страж мовчав.  Чи не вмів говорити, чи вважав, що тут нема про що дискутувати. 

Тут і паж підтягся зі своїм поні. Страж і на нього виразно подивився, а той розвів руками. Мовляв, грошей нема. Лицар несвідомо схопився за флюс з семи монет, які йому з моєю допомогою дарувало небо. Але отямився і переніс руку на руків’я меча.