Два дні до...

ТЯН

Цей ректор зовсім знахабнів, нащо відштовхувати мене… ай!

 Де я? Темно ж як… Чмоня, присвіти! Ти де?- роблю крок, і іскри з очей мало не підпалюють мій родовий замок. Добре, що він на воді й в основному з каменю.

Навпомацки пробираюся до виходу, на терасі має бути мій вірний гамак. В ньому добре думається під шум дощу.

Ляскаю пальцями, щоб присвітити. Перевіряю, чи родова магія все ще при мені. Слабенький вогник мляво тече по пальцях і зовсім не гріє.

Ну вогняна магія, то не моє. То як раз пана Ректора. Може тому у нас все так. Вогонь і вода не можуть бути разом. Принаймні довго.

Він - весь магія і полум’я.

Я пов’язана з водою і трохи з економікою та суспільними відносинам.

І що то мені помогло? Все продумала, все зробила правильно, натиснула на всі важелі, коліщатка закрутилися. 

І?

Ви тільки подивіться, куди мене віднесло. Суспільно, тобто спільними зусиллями ревнивих ідіоток і моєї милої пари. Істинної, як їх тут називають.

Цей ректор - якийсь псих. 

Тільки встигла укласти угоду з Валеріаном. Залишилося скріпити. І на тобі.

Тепер я тут, а він там. І доступу до повної версії родової магії все ще нема. Бо  угода не завершена.

П’ять.  

П’ять нещасних днів, щоб дістатися до того ненормального Валеріана і завершити почате. А він не зміг навіть за руку мене втримати.

От козел. 

Обидва козли. Нащо було штовхатися? 

Скріпили б, то хвилинна справа. Ну пів години. Ну до ранку максимум.

І все. Сила при мені, спадок мій у мене законно. Магія при мені повністю. Я принцеса, а не якась жабка. 

І на тобі, Фіолента, свого Валеріана, на тобі, ректоре, мене, як вже так сталося, що ми пара.

Всі формальності завершили б ще до вечора.

І можу далі робити, що треба. Тобто приводити до ладу  замок і свою країну. 

Валеріану віддаю воду на зрошення пустелі - трясовина почне  підсихати.

З’являться острівці. Бо ми - острівна країна насправді, а не болотна.

Ректор нехай не нудить.

Буде у мене ефектно сторожити спадок - на канікулах та у відпустці.

Туристів це приверне. Увага забезпечена. Не кожного дня можна побачити ректора,  доктора військових наук, героя і лицаря, що розлігся на горі золота й коштовностей і гарчить на всіх.  Він тут один дракон.

І можна буде відкривати не тільки літній, а й зимовий сезон.  

Форт  з’явиться на поверхні. Туди за гроші можна пускати команди золотошукачів. Все, що знайдуть на території - їхнє. А хто загине, бо форт  так просто нічого не віддає, то його проблеми. І стрімити можна з місця подій.

Тема на мільйони.

Ще - зробити в найглибшій частині, звідки вода все одно не витече, канали. Гондольєрів найняти з бодибілдерів. Нехай туристок катають. Пісні я їм понаписую.  

Підданих з жаб знову на людей перетворю.

От мамуся зрадіє, що її королівство знову процвітає. Диплом куплю на всі гроші. Ні, десяток, так солідніше. В головній залі повішу, де родові штандарти. Нехай батько радіє.

Покажу їм усе, чого досягла у цьому квесті, і подамся звідси, нічого нікому не винна. 

А вони нехай залишаються зі своїми гаремами, дамами серця, відборами наречених при живій парі і незрозумілими трактирниками.

То все їх дорослі проблеми.

З мене досить їх брехні й нелогічних вчинків.

Нема на світі кохання? Ну й не треба.

Ще легше. І краще.

Оце королівство відберу назад просто з принципу. І  буду потім світи захоплювати. А що такого - татові можна, я чим гірша.

Спочатку відберу свій замок. На це п’ять днів. Потім завоюю весь цей світ. Ну то вже тижня два, як мінімум.  Потім всю галактику, то місяць возитись. Ще кілька місяців - всесвіт. Потім ще щось завоюю.

Встановлю диктатуру. Забороню гареми, дам серця, кохання й бали.

Нічого фігньою страждати. Нехай працюють, економіку розвивають. Я їм усім покажу, як обманювати єдину дочкуиоїх батьків і як зраджувати істинну пару.

Вони у мене…

От тільки б пережити ці п’ять днів. Навіть якщо я переберусь якось через трясовину, то і тоді до  Академії місяць пішки добиратись. В людській подобі. Правда тепер у мене купа золота й раціональний спосіб мислення, а не романтичний.

Що мені це дає?

Та отож.

Кому на болоті треба золото - рибам чи гадюкам? А може чаплям?

Тому можна вигідно вмоститися в гамаку й не рипатись. Пити чай, дивитися, як сонце сідає за обрій і гідно зустріти свій кінець.

Нехай потім плачуть-ридають, так їм всім і треба, дурисвітам і зрадникам.

Чай терпкий і ароматний, він проясняє думки, проганяє дитячі образи на життя за те, що воно життя.

І показує правду. Через п’ять днів буде не кінець, а початок кінця. І я чітко бачу, як крихітна і дурна жаба без магії у вічному жахові ховається під листям від чапель і щук.

Або крокодилів.

Тут водяться крокодили? Бегемоти? Кашалоти? Або соми.

Немає різниці. Все одно хтось обов’язково схоче згамати маленьку беззахисну мене. І до речі водяні змії тут точно є.

Поздоровляю себе. Чайна церемонія і справді творить дива.

Добре ще я в кедах. Ще й тепер по вуха сповнена рішучості вижити й все повернути.  І поки що при пам’яті. 

Що ж мені пам’ять підказує?

А підказує вона мені щось про жабу, яка мандрувала верхи на диких гусях. Чи то була не жаба?

Гуси летіли на південь, бо була осінь. Зараз ще не весна, щоб летіти на північ.

Ех. А так план був би непоганий.

Ще анекдот пам’ятаю про жабу і гадюку. Не той, що ви подумали. А той, де  жаба перевозить гадюку через річку. І гадюка думає - вкушу - втопить. А жаба - втоплю, якщо вкусить.

Гм, уже тепліше.

Хоч мені треба самій перебратися, а не гадюк возити.

Бо плаваю так собі. Я ж не якась ропуха, а маленька красива жабка, що живе на деревах. Вмію лазити по вертикальних поверхнях. А не плавати.