Вашу руку, адептко Тян.

ЗМІЙ

- Ніколи не була в тропіках, пане професоре. - охоплює себе руками адептка Тян, наче і справді змерзла. - І не буду за можливості, якщо там завжди так холодно. Але прошу в мій чайний будиночок. Без чайної церемонії й вишуканої бесіди я гостя не відпущу. Це буде сором, і мені доведеться вбити себе.

І вона вдаряє позеленілим від довгого лежання у вогкій атмосфері молоточком у давно не чищену  мідну пластину біля розсувних дверей. Наче підтверджує намір, а не запрошує на чай із ввічливості.

Д-ззззз-ееее-нннь...

Моя секреарка що, зовсім куку?  

Так серйозно дивиться, наче й справді вчинить ритуальне самогубство. 

Який ще чай, які ще вишукані бесіди? Психічка або акторка. Та не можна їй зараз перечити. Моя пара у неї в руках. І зовсім їй там не добре до речі. Вона хоче до мене, вона ж простягла мені руку, тобто лапку, щоб я її забрав. Нещасна вона. Я не вмію акуратно обходитись з такими малими створіннями, а переховує її оця психована гейша.

- І про що ж буде наша вишукана бесіда , адептко Тян? - питаю, щоб заспокоїти її.

- Про те, ректоре-сан, з вашого дозволу,що кам'яна доба закінчилася не тому, що закінчилося каміння. А доба пари — не тому, що закінчилася пара. Вони закінчилися тому, що було знайдено нові, ефективніші види палива. Так і доба натурального обміну закінчується. І тепер все продається й купується за поточним курсом. А гарант курсу - золотий запас…

Вона що, хоче скласти ще один іспит, користуючись тим, що я панічно боюся за свою пару?

- Адептко, я вам поставлю оцінку. Тільки давайте вже ваш чай і перенесемося на башту. Я нервую чогось.

- Дракони завжди нервують, коли поруч чуже золото, а привласнити його неможливо, пане ректоре. І все одно доведеться трохи почекати й послухати про дещо важливе. Налаштовуйтесь на спокій і щось гарне.

При цьому вона вказала на двері, наче факір, що зараз вийме з циліндра кролика.

Налаштуєшся тут, коли весь час тобі демонструють ярмаркові фокуси.

Моя Тян, тобто секретарка моя, змахнула лівою рукою, і старовинні різьблені двері відчинилися. Ну, що я казав?

Довелося пройти за нею слідом у ці руїни. Малахіт і мармур з прожилками золота. Але все таке занедбане, наче сотню років тут нікого не було.

- Ми не можемо моментально переміститися. - казала на ходу ця торохтушка. - Ваша пара зазнала моральної травми. І має оговтатись перед тим, як гасати з одного кінця світу в інший.

Слушна думка. Таке тендітне створіння не можна лякати. А я не втримався, так хотілося схопити її й не відпускати. 

- Насправді я вам маю довірити таємницю щодо вашої пари. - почув я, виринувши з мрій про те, як ми нарешті ніколи не розстанемося з моєю судженою. - І це пов’язане…

- Я весь увага, адептко, кажіть швидше.

Але ця противна особа замість швидко доповісти обстановку нащось бухнулась на коліна просто посеред підлоги з малахіту, вкритої напівзотлілими килимками з болотної трави. Перед нею миттю з’явився низький столик і чайник з водою, під яким уже горів вогонь.

Почалася церемонія. І мені довелося теж чемно опуститись на коліна і пів години дивитися, як Тян розтирає чайне листя, додає до нього по краплині окріп і збиває чимось схожим на помазок для гоління підозрілу зелену рідину, схожу на жабуриння, яке плаває просто за дверима цього замку. Який чомусь називається будиночком. Ще й чайним.

Бідна моя пара. Заради твого порятунку я це вип’ю. Я навіть всю оту трясовину з жабуринням вип'ю. Не хвилюйся тільки. Я не можу нанести тобі ніяких прикрощів. Так просто не може бути.

- Можете, пане ректоре. І навіть уже наносите. - пролунав мелодійний і чомусь зараз надзвичайно приємний голос адептки Тян.

- Я що, вголос це сказав?

- Можна й так це назвати, шановний гостю. - адептка провела металевою паличкою по якихось брязкальцях. Звук вийшов досить гармонійний. 

Я миттєво заспокоївся і навіть без особливої відрази прийняв з рук Тян старовинну чашку з зеленою піною на дні.

І теж покрутив її на долоні три рази, як це зробила адептка.

- Чи помітили ви, пане ректоре, як легко повернули собі тут людську подобу, попри неймовірну кількість золота під ногами?

- Ні, але тепер сам дивуюся, що не помітив, адептко.

- А чи хотіли б ви, пане ректоре, навік залишитись драконом  - могутнім і прекрасним, і мати все це золото у власному володінні, охороняти його тут, нікого не пускати й бачити тільки сни про нові купи золота і коштовностей?

І я їх побачив. Купи золота, що лежать на дні - я й уявити не міг, що його може бути стільки. І звідки воно тут узялося? це ж не  родовище... он кілька корон, он скриня з монетами, вкрита водоростями, а он і золотий пісок. Заманливо...

- Не те щоб зовсім не хотів, адептко. Тобто моя драконяча іпостась би не заперечувала. Сюди б ще пару… Але з цього б нічого гарного не вийшло б. Ви, мабуть, не знаєте, але дракони майже зовсім не розумні. Це просто бойова трансформація. І  бути все життя звіром, охороняти метал, який насправді ні до чого звірові…

Тян  ще раз повернула свою чашку, вдихнула пар і поважно кивнула. Зараз вона зовсім не була схожа на ту нещасну дівчинку, що просилася в Академію. Хоча залишалася все така ж худа, закудлана й якась недоглянута. Моє серце чомусь боляче стислося.

- От ви, пане ректоре, як завжди ухопили саму суть. - сказав чарівний голос наче просто у мене в голові, і я забув, про що тільки-но подумав.

Тому запитально подивився на Тян і відпив трохи гіркої пінки. 

Оце чай? 

А що тоді нам подають в їдальні? 

В голові одночасно ніби й прояснилося, й затуманило всі турботи.

- От і ваша пара не хоче бути все життя звіром і сторожити золото. І якщо ви її не розчаклуєте до кінця тижня, вона так і залишиться жабкою. - не розумію, як таким чарівним голосом можнаказати такі жахливі речі. - Довго пояснювати, пане ректоре, але все пішло не так, і уже давно.  Її народили не тут, і вона перший оборот пройшла сама й неправильно. І взагалі не може без вас тепер налаштуватися на місцеві вібрації.