Жаб'яча шкіра і зрадливі друзі

ЗМІЙ

Адепти, які до цього  недолюблювали мою секретарку, бо вона була дуже сувора до прогульників, наче сказилися. Вони звинуватили мене в її зникненні. А Я й не відмовлявся, але звідки така підозріла зацікавленість в її долі? Вони радіти повинні, що лекції читаю я. І неуважним адептам тільки прилітає кілька разів пройти смугу перешкод під обстрілом.

Бо про те, що траплялося з неуважними слухачами після лекцій, які читала з мого конспекту Тян,  ходили дуже моторошні історії. Мені деякі з них переповідав фон, бо він вміє краси все, навіть думки.

Так кент мені признався, що деякі думки волів би  повернути і ніколи-ніколи їх не знати.

Що спогад адепта Валеріана мало не змусив Фона кинути фах крадія, навіть наплювавши на найвищий рейтинг і авторитет серед фахівців.

І от нате вам. Чогось адепти перейнялися долею моєї секретарки.  Мазохісти якісь,чи що?

Мене супроводжували погляди, повні безсилої ненависті. Карикатури “дракон заточив принцесу” знаходились всюди, прибиральниці не встигали їх віддирати від стін і дверей.

А ще кажуть, що у нас вчаться в основному слабкі маги.

Їх би здібності - та на користь Академії. Або хоч державі.

Адептки теж активізувалися.

Любовні записки й пропозиції врятувати мене від суду в обмін на шлюб або хоча б побачення горою завалили стіл. 

Я чекав повернення адептки як манни небесної. Уже чорт з нею, судженою. Але терпіти на столі таке неподобство далі неможливо. Як я раніше жив без своєї секретарки.

І потроху на мене накочувалася паніка.

Щопівночі я був на вказаному в записці місці, щоб зустріти адептку Тян - одну або з тою дівчиною, яка вже, може, й чиясь бабуся.

А її все ще не було - ні через три доби, ні через чотири.

А на п’яту мені до ніг впав охололий труп зеленої жабки з жовтими цяточками на голівці й приклеєним до лапки шматочком валентинки.  

Ні, не труп. Я придивився і зрозумів, що то жаб’яча шкіра.

Мою пару хтось вбив і хотів зробити з неї опудало. А Адептка Тян , мабуть, знайшла те, що залишилося.

Світ переді мною потемнів і втратив будь-який сенс.

Це так жорстоко - вбити її. Таку крихітну і прекрасну рептилію. Ми з нею були призначені одне одному, і жили б довго і щасливо, якби не чиясь жорстокість.

Я і не знав, що серце може так рватися від болю. Моя єдина була жабою. Принцесою-жабою, судячи з золотистих крапок на прекрасній голівці.

А кому смішно - виходь. 

У мене як раз той настрій, щоб спалити веселуна. Нехай буде жалобний факел на честь моєї мертвої коханої жаби. 

- Пане ректоре, ви не бачили десь мого браслета? - почувся голос адептки Тян.

З'явилася, не запилилася. Яка ж вона черства і холодна! Яка нетактовна!

- Адептко. Я тільки що втратив свою пару. Ще до того, як знайшов. А ви про якийсь браслет?

- Оу. Я не знала. Мої співчуття.  А ось і браслет. Ви на ньому стояли. 

І ця бездушна адептка спокійно наділа браслет на худу руку. Її нігті були в ідеальному порядку. І це чомусь вразило мене найбільше. 

Ви не повірите. Але наш безглуздий діалог трохи притупив гострий біль втрати.

Все стало сіре й неважливе, але я уже міг думати не тільки про смерть моєї пари, але й про свої останні розпорядження.

І навіть трохи зігрівся.

- Я не знайшла вашої пари там, пане ректоре. Та жінка виявилась не парою.

- Я помітив це сам. - гірко відповів. Бо моя пара - от. - і показав їй все, що залишилося мені на згадку про істинну пару.

- Гм. - скептично промовила адептка. - Не віриться. Хіба таке можливо?

- От коли ви, адептко, зустрінете свою пару, неживу, я хотів би при цьому бути присутній. Щоб дошкуляти вам беззмістовним кваканням і відволікати від достойного вираження горя і страждань. Тільки уявіть, адептко Тян. Я міг просто прийти сюди й знайти свою кохану. Свою єдину. Вона ж не могла нізвідки прибути. Це ж острівець. Вона тут жила. Чекала на мене, вірила, що знайду… А я всі ці роки думав, що то Танька з першої парти! А вона не дочекалася і померла. І я тепер теж помираю.

- Ні, пане ректоре. Тетяна не померла.

- До чого тут Тетяна, адептко? Майте хоч трохи поваги до моєї бідолашної половини.

- А,  он ви про кого. І все одно мені здається, що це якесь непорозуміння, пане ректоре.

- Це ви якесь непорозуміння, адептко Тян. Бездушне, безсердечне, без…. А, не важливо. Ходімо зі мною. Я віддам останні розпорядження, як нас поховати. І складу з себе ректорські повноваження.

- Пане ректоре, не треба помирати. Ваша мати передала вам благословення І батько теж. І ще одну річ з родинної скарбниці.

Адептка дивилася мене повними сліз очима. Може вона не така вже бездушна, але яке це вже має значення?

А ні. Саме така цинічна і бездушна, як мені й здалося.

- Може ви ще знайдете…

Як вона не розуміє? 

- Ви  не смієте, адептко, при охололому трупі моєї пари… 

Вона затулила свого великого рота тонкими пальцями, показуючи, що мовчатиме.

- Ви бачилися з батьками? - спитав, наче це щось міняло.

Вона кивнула.

- Тоді я винен вам диплом. Ходімо до Ружени. Тобто її величності. І Фона. Обставини такі, що все треба робити швидко.

- Але ж пане ректоре, ви ще не  ммм… не ініціювали свою пару…. ви не повинні помирати…

- А я хочу померти. Життя не варте того, щоб…

І я взяв за руку адептку, бо теліпатися довжелезними коридорами було нестерпно. Знову відчув сильний укол. А, то ж статика.

І ми опинилися в кабінеті її величності. Вона як раз сиділа за столом і писала дипломатичні ноти. Фон стояв біля вікна і мовчав, щоб їй не заважити.

Ми з адепткою виникли перед королівською парою так швидко, що Фон ледве встиг затулити собою її величність і вибити у мене з рук те, що здалося йому знаряддям нападу. І тільки потім роздивився, що небезпеки немає.

Труп моєї нещасної пари гепнувся просто на ноту протесту.