5 глава — Новий рік наближається, а пригоди не припиняються

5-1 Валерія

 Якщо думаєте, що після слів сусідки я відразу ж кинулася прожогом до магазину, то помиляєтесь. Все, якраз навпаки, я пішла тихо, спокійно, анітрохи не поспішаючи. Проте образа, а подекуди й злість все ж таки шкрябалися всередині мене своїми кігтиками. І навіть, не буду приховувати, як тільки зайшла за будинок, хотіла послати  якомога далі свою гордість і тут же чимдуж побігти. Бо, як би не вдавала з себе байдужу, а цікавість, на кого ж там мене могли проміняти, все ж таки брала наді мною верх.

 Не втримавшись зрештою, я трішки прискорилася, хоча й усвідомлювала, що, а ні Вовка, а ні його нова пасія не будуть стояти  й чекати до цього часу, коли я нарешті з'явлюся. Та й навіщо воно їм?

- Не соромимося, підходимо, мішечок вибираємо та свою щасливу новорічну кульку купуємо! — долинув майже поруч дзвінкий дівчачий голос, який мимоволі примусив мене не лише зупинитися, але й обернутися на якусь мить, аби поглянути що й до чого. 

   Мій погляд відразу ж вловлює  майже однакового зі мною зросту дівчачу постать, років, можливо, десь вісімнадцять, якщо й не більше, яка злегка пританцьовуючи на одному місці та час від часу хекаючи на руки, вигукувала свою фразу.

- Чого стоїш? Давай йди сюди, — поглянувши у мою сторону, раптом гукнула вона, — Так, саме ти! — покликала ще раз, після того, як я обернулася назад, думаючи, що та звертається до когось іншого, тільки не до мене, — Ти часом бува, не привид? Бо якщо так, то мені тоді доведеться йти на битву екстрасенсів.

- Ні, — відповіла я, похитавши при цьому головою.

- Ну, то йди сюди. Хоча, все-таки жаль, що ти жива,  а так була б у мене першим привидом якому я щось продала, — промовила дівчина й побачивши вираз мого обличчя, дзвінко розсміялася, — Та жартую, я! — а вже потім продовжила більш серйозно, — Вибери  давай свою кульку, не пожалкуй грошей. На якихось пару гривень не обіднієш. Гроші мені, а радість тобі.

 «А чому б і ні?», — подумалося мені. Я, хоча й перестала давно  вірити у всілякі там дива, та все ж глибоко всередині прагнула відчуття чогось незвичайного та казкового водночас. Підійшовши до невеликого столика, де стояв дерев'яний лоток, не дивлячись взяла один з мішечків й простягла його дівчині разом з купюрою.

- Це ти  вже сама вдома, коли будеш, то й подивишся, що тобі такого цікавого дісталося, — відповіла та взявши лишень гроші, — Бо хто його зна, як воно буде. От відкрию я зараз мішечок, а твоє щастя візьме та втече невідомо в якому напрямку.

- Дякую.

- Ну, хоча б посміхнулася, а то виглядала, немов оте зомбі, що покинуло територію кладовища й заблукало посеред міста, — промовивши, дівчина тут же почала зазивати нових покупців, — Не соромимося, підходимо, мішечок... 

  Не знаю чи то та дівчина так на мене  подіяла, чи, можливо, те що я просто вирішила перестати думати про свого колишнього хлопця, який чомусь вирішив, що ми з ним не підходимо одне одному, про те, що не зрозуміло з якої причини звільнили з роботи. Та навіть про ту ж саму сусідку бабу Любку зі всілякими її порчами, наговорами й тому подібним. Я навіть більше скажу — у мене раптово з'явилося те, здавалося б вже давно втрачене відчуття дитячої радості, коли з таким не терпінням чекаєш на свято та на подарунки, адже протягом року була доброю й чемною дівчинкою. Ну, гаразд, не протягом року й не зовсім доброю, проте старалася. А от віталася я завжди. Майже.

   То ж дійшовши нарешті до магазину та скупивши все необхідне, я вирішила зазирнути по дорозі додому до невеличкої кав'ярні напроти, бо у них дуже смачна кава та всілякі до неї тістечка й інші різноманітні солодощі. І тільки зайшла всередину, як за одним зі столиків помітила когось доволі знайомого (ну, то я так тоді подумала, то ж не дивуйтесь)  й при чому не самого,  а з якоюсь блондинкою. Натуральна чи фарбована, не перевіряла. І добре, що не зробила цього, бо як любить казати мама — мало того, що у нас на всю вулицю прославилася, так уже й на сусідній собаки брешуть. Бо єдине, чого не вистачає до мого списку, так це осоромитися та ще й отримати на додачу статус божевільної, яка ні з того ні з сього кидається на перших ліпших людей. Але ж зі спини, ну геть тобі чисто вилитий Вовка. Навіть три волосини, які ніколи не хотіли у нього влягатися, щоб він не робив, стирчали антенками поверх іншого волосся. Та й одяг практично однаковий.

  Не знаю, може і відчув «мій колишній», що його тут намагаються на попіл перетворити аби потім по вітру розвіяти чи взагалі якесь дерево або навіть той самий кущ удобрити, а може й ні. Проте обернувся він таки вчасно. Ви навіть уявити собі не можете наскільки я сильно зраділа тому, що помилилася. На радощах навіть замовила собі два шоколадних тістечка замість одного.

5-2 Арсен

 І от де, скажіть мені на милість, її тепер шукати? Виявилося, що за тією адресою, яку мені дали у відділі кадрів, Цісаренко вже давно не живе. Ні, не без того, що можна зателефонувати до Єгора або навіть до Аліни й дізнатися у них. Але ж проблема у тому, що вони почнуть розпитувати навіщо це мені треба. Та й Мишко... Я вже почав подумки занурюватися у те, що на мене чекає, якщо вчасно не знайду занозу всього свого життя, як тут раптом:

- Не соромимося, підходимо, мішечок вибираємо та свою щасливу новорічну кульку купуємо!

- І по чому ваші кульки? — запитав, підійшовши ближче.

- Гривень зо дві будуть. Купуй, не пожалкуєш. Гроші мені, а радість тобі, — посміхнувшись промовила у відповідь дівчина.