2 глава — Актор погорілого театру або якщо грати то до кінця

2-1 Арсен

 Під'їжджаємо до великої скляної будівлі і я, не втримавшись, злегка свиснув від несподіванки. Що значить давно тут не бувати. І коли тільки встигли отаке одоробало збудувати?!

- Шкода, що Василь Михайлович не дожив до цього, — промовив, підійшовши до мене водій та й собі поглянув.

- Так, шкода, — відповів я все ще продовжуючи дивитися. Навіть не вірилося, що колись на цьому місці було щось сіре та двоповерхове. А ось там, трохи правіше від того місця де стоїть сріблясте ауді, росло дерево на яке ми з двоюрідним братом часто любили лазити у дитинстві, коли бували тут у дядька.

- Все життя роботі віддав. Ні сім'ї, ні дітей, — продовжив тим часом той, — Добре, що ви, Михайле Борисовичу, не такий, як ваш покійний дядько та брат. Я оце думаю, а не по цій причині він вирішив зробити вас своїм спадкоємцем? 

- Може й по цій, — відповів я. Та якщо чесно, то насправді ніхто не знав чому покійний дядько прийняв рішення передати свій бізнес саме моєму двоюрідному брату. Та й в гостях, що у нас, що у батьків Михайла, він бував досить рідко. Проте, всякий раз, коли приїздив то обов'язково привозив для всіх якісь подарунки. Я й досі не можу забути, як з ним сварилася мама, коли він на моє дванадцятиріччя подарував мені мотоцикл. Тоді ледь чи не все місто збіглося (насправді двоє чи троє сусідів) аби дізнатися що ж такого сталося. Закінчилося все тим, що мій батько просто на просто замкнув подарований дядьком мотоцикл у гаражі й строго на строго наказав аби до вісімнадцяти років, я не те що сідати на нього не смів, але й у щілину на нього зирити. А я що? Я ж бо слухняний, вихований та ще й чемний на додачу. Ну, подумаєш, натер раз у школі дошку парафіном. А може й не раз, то вже не важливо. Чи поклав однокласниці на стілець лимонне тістечко, від всього так сказати щирого дитячого серця. А вона замість того аби спокійно взяти його й з'їсти, взяла й бухнулася на нього з усього розмаху. А те, що у класі на стіні з'явилися пляма від помідора, так я не винен, що вона (це я все про ту свою однокласницю) не вміла гарно цілитися...

  Набираю в легені якомога більше повітря й, повільно вдихнувши, виходжу з машини. Що ж, з водієм покійного дядька, а тепер вже Михайла, номер, можна сказати, пройшов на ура. Залишається сподіватися, що й далі все пройде добре та без всіляких пригод.

  Та не встигаю увійти, як повз мене, ледь не збивши з ніг, пролітає щось невисокого зросту, з чорним, трохи нижче плеч волоссям, одягнене в коротку білу шубку поверх яскраво червоної, немов світлофор сукні та ще й на шпильках.

- Знову Цісаренко, як завжди запізнюється, — спокійно, немов нічого такого щойно й не сталося, промовив охоронець, навіть й бровою не повів.

- Як ви сказали її прізвище? — вирішив поцікавитися я.

- Цісаренко, — повторив той, — Цісаренко Валерія Леонідівна. Дуже гарна людина між іншим.

- Це ми ще побачимо наскільки вона гарна, — промовив я. Це ж треба таке співпадіння... Нарешті дочекавшись того, хто мав би показати мені мій (вибачаюсь, брата) кабінет, а за одне і провести до зали, щоб я міг познайомитися зі своїми (насправді ніякі вони не мої) працівниками, ну й виступили перед ними з промовою.

  «Стільки років пройшло, — подумав я йдучи за першим заступником й злорадно, як це роблять у фільмах всякі злочинці, посміхаючись (а ніхто й не говорив, що я повинен бути добрим), — Шкода, що тільки не встиг роздивитися який у неї вигляд спереду, бо ззаду таки нічогенький. Це я добре оцінив», — схоже мені все-таки вдалося знайти спосіб, як відігратися на братові через мою бідолашну бороду. І я, не буду гріха таїти, навіть починаю потроху звикати.

- Ось сюди, будь ласка, — відчинивши переді мною двері, Володимир Юрійович (добре, що брат хоча б сказав кого як звати з його, так би мовити, близького оточення) відійшов убік.

- Що ж, досить-таки непогано, — заклавши за спину руки, я, вживаючись потроху у роль такого собі боса-тирана, підійшов до вікна. 

- Ну, якщо вам сподобалася приймальня де буде сидіти ваша помічниця, — промовив чоловік, — то ваш власний кабінет сподобається однозначно. І я нітрохи в цьому не сумніваюся. До речі, Зіночка підготувала текс вашої сьогоднішньої промови.

- Ви маєте на увазі Зінаїду Павлівну? — запитав я, згадавши, що нібито так звати жінку яка нібито буде виконувати обов'язки особистої помічниці Мишка.

- Так, її, — відповів той і запитав, — Ви ж погодите її кандидатуру?

- Буде видно, — відповів підходячи до робочого столу та сідаючи у доволі таки зручне шкіряне крісло й взявши до рук заготовлений для «моєї» промови текст. А воно таки нічого почувається в ролі боса. Сюди би ще по ліву та праву сторону якихось двох довгоногих модельної зовнішності красунь, одягнених як під час карнавалу в Ріо-де-Жанейро та обов'язково з віялами. Так і уявляю, як вони стоять та обмахують мене, а я весь такий кайфую й погладжую свою бороду (а я відрощу рідненьку, от побачите), як раптом хтось, порушуючи мій спокій стукає у двері та... Ні, реально хтось стукає.

- Заходьте, — дозволив я, продовжуючи тим часом фантазувати.

- Михайле Борисовичу, всі цікавляться, коли ви будете готові, — промовила, увійшовши до кабінету жінка.

 - Думаю,  — я ще раз пробігся  очима по заготовленому для виступу тексту, — що вже можна йти, — я подумки нагородив себе за винахідливість, потис руку та, поаплодувавши самому собі, вирушив нарешті у супроводі декількох людей до зали...