13.2

На емоціях шлях завжди долається швидше. Тож, лише перед дверима в кабінет я зупинилася, адже почула доволі дивну розмову.

— Частина війська, яку направили на південь, доповіла про повний спокій на території русалок. Не те що повстання — жодного натяку на будь-який конфлікт. Як і тут, — Рейхард доповідав як раз доповідав по темі, яка й мені була цікава. Тому я не стала вбігати — тільки пальчиком штовхнула двері, аби збільшити отвір.

Тепер я могла й підгледіти, що там відбувається. Зокрема побачила, як мати тяжко зітхнула та протерла обличчя від втоми.

— Отже, все так, як я й припускала.

— Тоді чому ж ви направилися сюди? Ви ж краще за будь-кого знали, що тут ніякої загрози з боку дракона й не було.

Мама поглянула на Рейхарда як на останнього дурня.

— І як би я пояснила палацу все це?

Помічник змовк, відвівши погляд.

— Отож-бо! Проте є в мене одна підозра, хто до цього всього причетний...

На цьому матір чомусь змовкла. І погляд не зрозумівшого натяки Рейхарда нічого не дали — вона склала руки у замок та сперла на них підборіддя.

— Заходь, Амеліє, — промовила жінка, через що моє серце спало кудись вниз, а спину оповило холодом.

І як тільки вона могла мене побачити?

Та зволікати було нема чого — я тут задля відповідей. А усі їх шляхом підслуховування не отримаєш. Деякі можна почути лише якщо спитати в лоба. Саме це мені зараз і потрібно зробити.

Зібравшись з духом, я прочинила двері та зайшла в кабінет, виділений матері на герцога.

— Герцог справді дракон? — було першим, що вилетіло з моїх вуст.

Рейхард здивовано перевів погляд на мене. А от мама лишалася спокійною.

— Так.

— І він не становить ніякої загрози?

— Хіба ти вже не почула відповіді на це питання?

Я ковтнула грудку, намагаючись зупините легке тремтіння в руках.

— Підійми голову. Моя денька не може бути лякливим каченя, — ці слова відчулись як ляпас, що змусив розправити плечі й подивитися у вічі справжній Королеві Демонів. Та чи справді вона така жахлива?

Синці під очима, напіврозплющені повіки, повірне дихання... Ці маленькі ледве помітні ознаки справжньої втоми дещо придушили мою впевненість та страх перед жінкою.

Вона така ж як й інші. Просто робить вигляд сильного породження Пекла. Але що змушує її триматися? Що змусило створити цей образ?

Я вперше поглянула на матір під таким кутом. І це... Це перекреслило частину мої упереджень щодо Аріадни Форейн.

Виникла інша жахаюча думка: «А чи дійсно я знаю її справжню?»

— Чому принц питав мене, чи немає в мене інших братів. Не від батька.

— Бо Його Високість з чогось узяв, наче я була коханкою Його Величності.

— А ти була?

— Ні.

І знову ця дивна напружена тиша... Дідько! Ми так довго стоятимемо!

— Навіть якщо й так, чому він зацікавився цим? Раніше його не цікавило, а тепер й мене розпитувати вирішив. Що йому це дасть?

Рейхард пробігся між нами поглядом і жалісно зітхнув у бік дверей. Вочевидь жалкуючи, що не встиг втекти раніше.

— Він думає, що ви його сестра, — здивував обізнаністю Рейхард, завершив дивитися на вихід. — Небажання ним бути крон-принцем ні для кого не таємниця. Але король нещодавно повідомив, що незабаром відбудеться церемонія присвоєння титулу, тож Його Високість й заполошився у сподіваннях знайти бастарда та всадити на своє місце.

— А чим йому цей титул не вгодив?

— Відсутність амбіцій, — чоловік потис плечима.

— Тож а ми тут до чого?

— В нього з якогось дива з’явилася теорія, що ти можеш бути його напівкровною сестрою, — пояснила мати, вже вкотре зітхнувши. — Тож цілком можливо, що й опинився наш загін у результаті інтриг Вільмоша. Детектив хрінов...

І з усього цього мене чогось зачепило зовсім інше...

— Ти зраджувала батьку?

— А мала? Він був і буде моїм єдиним чоловіком. Як перед ним я ні з яким чоловіком не зв’язувалася, так і після робити цього не збиралася. Іще питання?

— Так. Одне. Навіщо ти наполягла, аби я поїхала з вами?

— Ой, напевно мені вже час! — підозріло заметушився Рейхард, через що зловив гнівний мамчин погляд. Отже, він знає відповідь на це питання. І воно мені однозначно не сподобається.

— Мамо?

— Я маю деяку заборгованість перед герцогом. А його прохання не було чимось надмірним, тож...

— Навіщо я знадобилася Чезаре?

— Краще запитай в нього. Але знай, що ти можеш відмовитися. Навіть якби він вимагав того, що... в будь-якому разі, я буду на твоєму боці і за потреби допоможу прибрати сліди.

— Що?

— Герцогів у світі вдосталь, а донька в мене одна. Тож іди вже.

Рейхард жестами вказав мені на вихід. Та куди саме вони мене відправляють — вони чомусь не сказали. Та чи варто питати, якщо це й так зрозуміло?

— Де він?

— За замком біля узлісся, — слова чоловіка лунали вже за спиною, бо я вже бігла у бік сходів.

Якісь дивні емоції захоплювали мене: хвилювання, піднесення, невеличкий страх і бажання дізнатися правду. Перестати бігти від незручних питань і нарешті дізнатися заповітне.

Я маю поговорити з цим клятим герцогом, що приховує від мене вдосталь інформації аби лише не злякати мене.

Дістав же своєю гіперопікою.

Ледве не спіткнувшись на вуличних сходах, я вхопилася за поручня, очима вишукуючи дракона в людській подобі. Але його не було видно, тож я рушила ще далі. Поглядом шукала ледве не в кожному закутку, та коли побачила його під одним з дерев вдалечині, зупинилася і затамувала подих.

Він спав. Або вдавав, що спить. Від цього бажання кинути цю затівку та втекти збільшилося. Але я не якесь боягузливе каченя — тож докладаючи великих зусиль, але я залишилася.

Груди чоловіка повільно здіймалися, а очі були заплющенні. Та в якусь мить це дало мені впевненості повільними кроками наблизитися.