12.4

Чезаре на кілька секунд замислився, продовжуючи дивитися перед собою.

— А з чого ви взяли, що вони його не бояться?

— З того, що ніхто не кричав, не тікав і не намагався його вбити. Зокрема, через страх інших жителів королівства нас сюди й відправили.

— Це ще не означає, що вони не бояться, — не здавався чоловік, хоча думками він однозначно був десь дуже-дуже далеко.

— Тоді чому ніхто не напав?

— Бо він не нападав.

— Дуже переконливий аргумент.

— Зате правдивий. Чи у вас є кращий?

Я невдоволено скривилася. Наче він відмовки підбирав для друга, якого майже піймала дівчина, а не про головну загрозу його земель казав.

Але чи був дракон дійсно загрозою? Я вже переконана, що ні. І є в мене підозра, що про це завчасно знали всі крім мене.

Питання: що ховається за усією цією таємницею?

Треба якось вивести головних причетних на чисту воду. І почати краще з Чезаре.

— Тобто ви хочете сказати, що дракон прилетів просто постояти посеред вашого подвір’я?

— Приблизно, — продовжував вражати своєю витримкою пан Шольц.

— І порикати?

— Це теж.

— І поговорити з вами?

Чезаре скоса глянув на мене.

— Ви багато чого вчора чули.

— Достатньо, аби зрозуміти: ви вмієте говорити драконячою.

— Вмію, — на диво він навіть не став заперечувати.

— І давно?

— Досить давно.

— А чому я про це нічого не знала?

— А ви питали?

Я вже думала почати нову хвилю обурень та звинувачень, але... він мав рацію. З одного боку. А з іншого: хіба про це можна було хоча б припустити, не побачивши цієї сцени на власні очі.

— Ні.

— От бачите.

— Не ухиляйтеся від питання. Про таке зазвичай попереджають завчасно.

— Я й не ухиляюся.

Він усміхнувся, а я зітхнула.

— Добре. Тоді поясніть хоча б одне. Чому він прилетів саме вночі?

Усмішка на його обличчі стала ледь помітнішою.

— Бо не міг заснути. От і прилетів на прогулянку.

— Чезаре!

Чоловік тихо засміявся.

— Що?

— Ви зараз знущаєтеся?

— Трохи.

— Я намагаюся розібратися, що вчора відбувалося у вас під носом!

— І вам обов’язково знати все?

— Хоча б це.

— Навіщо?

Я вже хотіла відповісти, але раптом зрозуміла, що не маю нічого переконливішого за власну цікавість.

— Бо... це дивно.

— Що саме?

— Дракон, якого всі чомусь не бояться. Ви, який розмовляє з ним так, наче це ваш старий знайомий. І люди, які навіть не здивувалися його появі... — я повернулася до чоловіка. — Тут усі щось знають, крім мене.

Чезаре кілька секунд мовчав.

— Не всі.

— Але ж ви знаєте?

— Я знаю трохи більше.

— І не збираєтеся розповідати?

І знову цей дивний погляд! І вираз а-ля «за цю таємницю ти заплатиш життям». Одразу такий серйозний-серйозний став, що я пря не можу.

— І за це знання ти готова заплатити найбільшу ціну?

— І скільки ж вона коштує, що ви так нагнітаєте?

— А що як вартість цієї правди — твоя свобода? Ти згодна провести життя зі мною, лише аби дізнатися цю таємницю?

А ось на це питання було вкрай важко відповісти. Та загалом слова підібрати не виходило: тільки відкривала та закривала рота як риба, яку викинуло на на берег.

Бути прикутою до Чезаре? Напевно, це було б важко. Хоч він і доволі приємний співбесідник, цікава людина та чудовий герцог, але назавжди бути разом — то вже зовсім інше питання. І воно мене лякає.

— Я так і думав, — прокоментував чоловік, так і не дочекавшись відповіді.

Він повернувся спиною та попрямував вперед, більше не намагаючись йти нога в ногу. І плечі його були напружені, руки зжаті в кулаки.

Пан Шольц злився. Та хіба я маю відчувати за це провину? Це ж його емоції і я йому нічим не зобов’язана. Тоді чому в мене шкребеться бід грудьми? Звідки це гірке почуття дитини, яка не виконала очікувань дорослих?

— Вибачте, якщо засмутила, — почала було, намагаючись наздогнати. Але чоловік лише збільшив швидкість. Продовжити він мені не дав, підвів долоню з закликом помовчати.

— Ви тут не причетні. І правильно зробили, що завагалися. Бо мої слова дійсно абсурдні. І це я маю перепросити, що викликав у вас збентеження.

— Але ж ви нічого поганого не зробили! Просто...

— Ми не настільки близькі, аби ви бодай подумки лишилися біля мене до кінця вашого життя? — це питання він озвучив, нарешті зупинившись і знову повернувшись до мене обличчям.

Зморшки між його бровами, напружені м’язи на вилицях, міцно стиснуті губи видавали його хвилювання. Він очікував на мою відповідь. Та навіть якщо я нічого не скажу — це так само буде для нього відповіддю.

Але попри це все він чекав.

З нетерпінням чекав бодай на якусь відповідь. І з кожною секундою його обличчя ставало все похмурішим і похмурішим.

— Я... я не знаю.

— А якби це був хтось з ваших колишніх або принц Вільмош?

— А вони тут до чого?

— Ви були б згодні лишитися з ними разом на все життя?

— Та що за категоричність! Чому я обов’язково маю з кимось лишатися?

— А хіба шлюб не це передбачає: бути разом, допоки смерть не розлучить?

В цей момент в мене наче вибили землю з-під ніг. Адже в моїй картинці була казка, де якийсь чарівний принц ходить за мною, компліменти каже, подарунки дарує, розмовляє. І на цьому все. Ніяких уявлень про сумісне будування сім’ї в мене не було, про проходження різних випробувань. Я ніколи не думала, що турботу має проявляти не тільки чоловік.

Все це було так... наївно. Бо стосунки — це не однобічне дійство і не тимчасова жага. Для них треба вкладатися. В першу чергу духовним. Треба переживати за партнера не менше, ніж за себе. Підтримувати, допомагати, розв’язувати проблеми разом. Бо це не тільки «хі-хі», «ха-ха» та побачення. Потрібно знаходити можливість бути поряд в потрібну хвилину. Навіть якщо це здається неможливим.