12.3

Я хлопнула віями, намагаючись згадати. Поки не пригадала вчорашню їх сутичку з Вільмошем.

— А хіба це не була просто відмовка, аби я не йшла з принцом?

Ту частину розповіді, що інформує про невдачу плану Чезаре я вирішила опустити. Йому краще не знати, що передувало нашій з ним зустрічі саме тут.

— З чого б це? Невже ти б не погодилася сходити зі мною на побачення?

— Ну от! Ви знову перейшли на «ти»! Я навіть спочатку думала, що мені здалося.

— Хіба? — Чезаре ледь усміхнувся. Але вигляд в нього був такий, наче він мене за дурепу має. — Проте нехай. Ти ж назвала мене своїм другом?

— Так?

— А друзі звертаються один до одного на ім’я.

Мої щоки запалали. До такого я точно була не готова, коли називала нас друзями. Одна річ — подумки. Але звертатися на «ти»...

— Амеліє?

Я підвела погляд на нього — й той же час опустила. Мені було надто соромно.

— Тобто ви справді хочете показати мені водоспад? — я спробувала змінити тему аби не вмерти від зніяковіння.

Та, на моє щастя, спроба вдалася й герцог не намагався продовжити наполягати щодо змін у зверненнях.

— А ви справді хочете його побачити? — запитав він, але повернення до формальної мови цим чоловіком змусило сипнутися.

— Звичайно, — сподіваюся, що моя інтонація не видала мої хвилювання.

— Тоді вважаю, що ми обоє отримали те, чого хотіли.

Гм... «Чого хотіли» — це чого саме? Особливо з його погляду.

— Ви хотіли, щоб я не пішла з Вільмошем.

— Це вже не має значення.

— А водоспад?

— А водоспад я й справді хотів вам показати.

Дивно це все. Я навіть примружилася у надії побачити відповідь на його обличчі. Марно, звичайно, але бодай спробувала.

— І чому?

— Бо він красивий.

Якось надто просте пояснення як для цього чоловіка. Чи мені здається?

— І все?

— А має бути якась інша причина?

— Не знаю. Може, ви просто не маєте вигляд як любитель тягати людей у гори.

— Бо надаю перевагу на такі прогулянки лише з приємними для себе людьми.

Я на мить замовкла, намагаючись розшифрувати таємний сенс цієї фрази: він казав про Адама чи про свою таємничу даму серця?

Скоса глянувши на Чезаре, спитати так і не наважилася.

— Ну тоді ходімо.

— Зараз? — його питання здивувало мене не менше, адже саме він цю авантюру й запропонував.

— А ви хотіли перенести на наступний рік?

— Я просто думав, що після вчорашньої ночі вам захочеться відпочити.

— Після якої саме частини? Після дракона чи після вашої лекції про істинні пари?

— Можемо обговорити обидві дорогою.

— Ні.

— Чому?

— Бо за гарними краєвидами краще спостерігати мовчки.

Чезаре задумливо подивився на мене, а потім погодився.

— Згоден, ти маєш рацію.

— Чудово.

— Тоді можемо поговорити про драконів.

— Ви нестерпний!

Його сміх рознісся над площею, а я, попри все, не втрималася від усмішки. І з задоволенням прийняла протягнуту руку, чим заслужила якусь дивну посмішку.

— Що?

Чезаре заперечно похитав головою, але посміхнувся ще дужче. Але обіцянку стримав і не починав розмов впродовж усієї дороги. Вітався з місцевими, яких ми зустрічали на шляху до межі міста, та зі мною розмов не ініціював.

Тож цю тишу не витримала вже я.

— Чому дракон вночі не нападав на ваш замок? Чому місцеві його не бояться?