12.1

Я стояла біля центрального фонтану не розуміючи, що за розмова в нас тільки що була. Споглядала на воду і розмірковувала над причиною такої цікавості. Адже конкретної відповіді на моє питання «Чому це вас так цікавить?» так і не прозвучало. Його Високість лише відвів погляд, спостерігаючи за кимось з місцевих.

Врешті-решт, він попрощався, запевняючи у наявності термінових справ. Так я й опинилася посеред міста з цілою купою питань та жодною відповіддю.

Відчувши новий порив вітру, я закинула голову, мружачись та підставляючи шкіру сонцю. Далеко не лагідному, навпаки — при бажанні під ним можна яєчню смажити. Та це яскраве світло наче засліплювало не тільки очі, а й думки. Наче випалювало усе зайве, лишаючи свідомість чистою наче білий аркуш.

Відчуття були настільки приємні, що я не одразу відчула, як хтось сів біля мене. Але варто віддати належне — людина не стала турбувати мене, допоки я сама ненавмисно не торкнулася її долоні.

Я повільно розплющила очі та повернула голову, помічаючи поряд Чезаре.

Саме його долоня лежала на кам’яному бортику фонтану, а моя ковзнула по ній. Так безтактно та неочікувано...

Я одразу відсмикнула руку.

— Перепрошую! Я не помітила вас.

— Я здогадався, — кутик його губ ледь помітно піднявся.

— Давно тут сидите? — запитала, відчуваючи як щоки запалали.

— Достатньо.

— І вирішили мене не турбувати?

— Ви мали такий щасливий вигляд. Було безсоромно псувати таку ідилію.

— То вам подобається стежити за чужими виразами облич?

— Важко не стежити, коли людина сидить поруч.

— Могли хоча б кашлянути.

— Навіщо? — він наче дійсно не розумів, що мене бентежить.

Хоча, чи розуміла я сама, через що з’явилася ця ніяковість?

— Щоб я знала про вашу присутність.

— Тоді я б зіпсував вам відпочинок.

Я не втримала посмішки.

— Ви іноді буваєте напрочуд милим.

— Лише іноді? Я ж наймиліший чоловік з усіх можливих.

— Не нахабнійте, — його самовпевненість на диво навіть не дратувала.

— Я просто уточнюю. На випадок, якщо ви ще цього не помітили.

Посмішка з мого обличчя не зійшла, але я закотила очі й подивилася на фонтан.

Вода тонкими струменями здіймалася вгору, розсипаючись тисячами блискучих крапель. Навколо вирувало життя: хтось поспішав у своїх справах, хтось продавав фрукти, діти бігали між лавками, а неподалік дві дівчини щось жваво обговорювали.

Чезаре простежив за моїм поглядом.

— Що?

— Нічого.

— Ви на когось дивитеся.

— Може, мені просто подобається спостерігати за людьми.

— А я вже подумав, що ви когось шукаєте.

— А може я оцінюю тутушніх.

— Навіщо?

— Аби вам не було нудно.

Чоловік повернув голову до мене.

— Мені з вами не нудно.

Від цих слів щось неприємно приємне ворухнулося десь під ребрами. Тож я вирішила вдати, що не почула.

— Я ж обіцяла знайти вам нове кохання. І ви наче казали, що це не обов’язково має бути чоловік. Тоді як щодо он тої дівчини?

— Яка саме?

— У блакитній сукні.

Чезаре послухався й поглянув у потрібному напрямку.

— Симпатична.

— Просто симпатична?

— А що ще я маю сказати?

— Не знаю. Ви ж начебто шукаєте собі дружину.

— З чого б це? То ви виявили ініціативу у тому, аби спробувати себе у ролі свахи.

— Не чіпляйтеся до слів.

— Добре, — він знову перевів погляд на дівчину. — Вона мені не підходить.

Я ще раз глянула: гарна шатенка з довгим волоссям та великими зеленими очима. Що у ній може не сподобатися?

— Чому?

— Не знаю.

— Ви навіть не знаєте її.

— Напевно, саме тому.

— Чезаре!

— Що?

— Ви щойно відшили людину, навіть не познайомившись.

— А ви хотіли, щоб я підійшов до неї посеред вулиці й почав проводити співбесіду?

Я засміялася.

— Це було б цікаво на це подивитися.

— «Добрий день. Як ви ставитеся до драконів? Бо я часто з місцевим таким зустрічаюся» — карикатурно зобразив він початок діалогу.

— «Нормально», — зіграла роль дівчини, промовив репліку, що непогано підійшла б до ситуації.

— «Вам подобаються діти?»

— «Не дуже».

— «Чудово. Наступна».

Я не стримала сміху.

— Ви жахливий.

— Зате чесний.

— Добре. Тоді давайте серйозно. Якою має бути ваша майбутня дружина?

Чезаре замислився. Довго думав, хоча серйозним не виглядав.

— Не знаю.

— Ви знову це кажете.

— Бо справді не знаю, — він трішки нахилився назад. Якщо штовхнути — то дехто опиниться у воді посеред міста. І не маю жодного уявлення, як він повертатиметься до дому та пояснюватиме свої «мокрі обставини».

— Тоді я допоможу.

— Це небезпечно.

В сенсі? Як пошук нареченої може бути небезпечним? Ми ж її не на безлюдній горі шукатимемо і не в пащі дракона.

— Для вас чи для мене?

— Для всіх навколо.

Я штовхнула його ліктем у бік.

— Отже, перша кандидатка відпадає.

— Відпадає, — він кивнув, вирівнюючи спину.

— Друга? — Я кивнула на дівчину в зеленій сукні, що саме проходила повз фонтан.

Чезаре поглянув.

— Ні.

— Чому?

— Занадто серйозна.

— Ой! Знайшовся сам пан Серйозність. Ви ж її навіть не бачили.

— Бачив.

— Вона стоїть до нас спиною.

— Саме тому й кажу, що надто серйозна.

Я пирснула зі сміху. Як з ним мати справу, ще й в такому питанні?

— Ви вигадуєте причини.

— А ви змушуєте мене шукати дружину серед перехожих.

— Бо самі не хочете.

— Можливо, — його відповідь прозвучала настільки спокійно, що я навіть не одразу зрозуміла, куди він хилить.

— А ось та? — Я показала на рудоволосу дівчину біля ятки з фруктами.

— Вона? — Чезаре уважно подивився. — Гарна.