11.4

— А ще борг повернути.

Принц мій натяг добре зрозумів і швидко витяг кілька монет зі свого гаманця. Спочатку я збиралася взяти їх сама і протягнути продавчині, але чоловік не дозволив — підійшов ближче й сам протягнув руку.

Пекарка зневажливо глянула на його руку, а потім знову на мене. Та в решті-решт просто зітхнула та зробила крок в сторону, аби принц не стояв між нами.

— Ви ж не зустрічаєтеся?

Останнє питання я не одразу зрозуміла. Але як тільки сенс її слів дійшов, поквапилася заперечити.

— Звичайно ж ні!

Я скосила очі на Вільмоша. Він саме розглядав випічку, удаючи, що не слухає і ним тільки но не знехтували або принизили... Принаймні, мені було б неприємно, якщо хтось відгукнувся так категорично й гучно.

— Я так і думала.

— Чому?

Пекарка ще раз глянула на нього, цього разу уважніше.

— Не знаю.

— Дуже переконлива відповідь, — прокоментував її відповідь принц, досі розглядаючи вітрину.

— Я на людях знаюся, дитинко. Іноді достатньо кількох хвилин.

Настав час Вільмошу скептично оглядати жінку, яка казала, наче об’єкту нашого обговорення тут не було. Але мною знову оволоділа цікависть.

— І що вам підказують ці кілька хвилин?

Жінка на мить замислилася. Його Високість поглянув на мене. А я продовжувала чекати її відповіді.

— Він занадто добре знає, яке враження справляє.

А з цим і не посперечаєшся!

— Це вже злочин?

— Ні. Але подивіться, як він поводиться. Ні голосу не підвищить, ні зайвого слова не скаже. Усміхнеться саме тоді, коли треба. І дивиться на вас так, наче вже знає, що ви йому відповісте.

Я озирнулася на Вільмоша, на чиєму обличчі чудово читалося «Та ви що?! Я?». Принаймні, так я сприйняла його усмішки і підняту брову.

— От бачите? — тихо сказала пекарка. — Слизький.

— Можливо, просто вихований, — відповіла, хоч думку жінки абсолютно поділяла. Але зізнаватися Його Високості щодо власного не найкращого ставлення в обличчя — самогубство.
Як же добре, що пекарка, схоже, не знає, хто він такий.

— Може бути. А може, просто добре вихований слизький чоловік. Я б не поспішала перевіряти. І взагалі, я на людях знаюся. Тому моїй інтуїції довіряти можеш.

Я знову поглянула на Вільмоша, якого ця ситуація, здається, неабияк тішила.

— Я...

— Я серйозно.

— Ви навіть не знаєте, хто він.

— І не хочу знати.

Я прикусила губу.

— А якщо він насправді хороша людина?

Пекарка фиркнула.

— Тоді життя мене здивує. Але я б на вашому місці не поспішала перевіряти.

Здається, що ще трішки — і принц розрегочеться на всю крамницю. Треба з цим всім завершувати.

— Врахую.

— От і добре.

Я вже хотіла відійти, але жінка поквапилася схопити мене за зап’ясток.

— І ще одне.

— Що?

— Не дозволяйте йому платити за вас.

Я завмерла. Звичайно, що дивакуватість для місцевих — не новизна, проте така наполегливість вражає.

— Чому?

— Бо чоловіки, які купують жінкам солодощі, рідко роблять це просто так.

Я повільно повернула голову до Вільмоша, який стояв на тому самому місці і посміхався. Наче невинно, але... він принц. А жителі палацу рідко бувають надійними.

— Інших способів сказати, що герцог вже все оплатив, не було? — запитав чоловік, звертаючи увагу жінки на себе.

Та цикнула і злобно глянула на нього. Але на цьому Його Високість не вгамувався, продовживши розкривати карти пекарки.

— Навіть вдали, що не знаєте, хто я... Що ж, підлеглі дійсно схожі на їхнього пана, — Вільмош розвернувся до мене і вхопив за зап’ясток. — Нам час йти далі, пані Амелія.

Таким чином ми знову опинилися на вулиці. Хоча цього разу чоловік дійсно тягнув мене, при чому якнайдалі.

— Ви всіх тут знаєте? — запитала, згадуючи їх з Чезаре розмову. Мені ще тоді здалося, що принц тут далеко не вперше. І знається на місцевості непогано. Відповідно, й місцеві мають його добре знати. Тоді чому пекарка...

— Не всіх. Але багатьох.

Він кинув на мене короткий погляд.

— Та найважливіше те, що я знаю вас. Ви та, кого важко забути навіть через роки.

Я ледве не вдавилася слиною. Від здивування.

— А ваш камергер? Колись...

Вільмош ніяк не здригнувся чи не прийнявся мені погрожувати, адже я знайю його таємницю.

— А ви певні, що зрозуміли все правильно?

Я застигла... Спогади були дуже давні, тож в моїй пам’яті точно є висновок. Але деталі...

Що як я дійсно неправильно сприйняла ситуацію.

— Тоді ви хочете сказати, що не мали теплих почуттів до свого служника? Тоді що то було?

Принц відвернувся та попрямував далі. Крізь натовп, будинки, вулиці... Поки ми не звернули на площу. Тоді він нарешті відповів.

— До представників королівської родини багато хто може намагатися наблизитися. І не завжди з волі самої людини. Дехто може навіть це робити з недоброю ціллю.

— Тобто, тоді до вас наблизилися з метою скривдити?

— Зараз це вже не важливо. Минуле має лишатися в минулому. Головне — побудувати майбутнє і знайти справді близьку людину.

Моє серце на мить перестало битися, бо з’явилася в мене одна думка, куди розмова попрямує далі. І ще більше мене лякало те, що я не знаю, як потім з тої ситуації вирулювати.

— У вас є брати. І я вам заздрю. Зізнатися чесно, мені хотілося б мати таку ж сестру, як і в молодих панів Розенталь.

Сонце яскраво обрамляло статуру принца, а волосся блищало наче золото. На щастя, тема не звернула у той бік, у який я боялася, та мене однаково не попустило.

— У вашої матінки не було інших дітей? Я маю на увазі від інших чоловіків.