11.3

Адам відкрив рота чи то задля заперечення, чи то й справді хотів пояснити. Але відповісти не встиг — із-за його спини долинув голос.

— Пані Амеліє, — я підвела погляд, підмічаючи білий костюм, прикрашений дорогоцінним камінням. І та сама усмішка, від якої спина вкривається сиротами.

— Сподіваюся, я не надто відволікаю?

Ледве встигла стулити рота, аби не відповісти «Так!». За таке мене навряд по голівці погладять... Тож усміхаюся.

— Зовсім ні. Ви мене шукали?

Принц посміхається ще дужче, протягуючи мені руку. А Адам в той час використовує свою можливість і тікає. В першу чергу від мене, хоча й з Вільмошем він навряд хоче мати бодай якість справи.

Щаслива ти людина, Адаме!

— Тоді, можливо, прогуляємося?

Принцам не відмовляють? А що яко...

Я подивилася на його долоню, потім — на нього. Подумки здригнулася.

— Ви хочете поговорити зі мною наодинці?

— Саме так.

Яка ймовірність, що я не пожалкую, що погодилася?

Нульова.

Який шанс на те, що мене не буде покарано за відмову Його Високості та невідповідну ставлення.

Без шансів! Тобто, що так, що так я буду в програші. Проте якщо послідую за ним, може вгамую свою цікавість. То-о-ож...

— Що ж. Ходімо, — кажу, вкладаючи свою долоню в його та слідуючи у напрямку двору.

— Тільки не кажіть, що знову збираєтеся влаштувати мені допит, — не втрималася, коли ми проходили головні двері.

Принц всміхнувся. При ому вираз обличчя в нього був як в кота, що потайки наласувався сметаною. Усім горщиком, який господиня зробила на свято.

— Хіба минулого разу я вас допитував?

— А хіба це не так? Для звичайної розмови було забагато запитань

— А ви надто охоче на них відповідали.

Що-що?

Ні, я зараз як відведу його у темний закуток і як надаю чапалахів! От навіть Чезаре мене так не бісив.

— Це наклеп.

— Тоді сьогодні я мовчатиму.

Так я й повірила! От знову якусь падлянку — без питань, щось підлаштувати — ноу проблемо, когось вибісити — навіть просити не треба. А от мовчати — однозначно не в його стилі.

— Ви?

— Я.

— Добровільно?

— Постараюся.

— Тоді я починаю боятися ще більше.

Вільмош засміявся, але нічого не відповів. Просто повів мене далі, виводячи на багатолюдну вулицю. Ще трішки підемо — й опинимося на головній.

Виходячи з цього, постає питання: а хіба він не хотів поговорити? Бо там, куди він мене веде, забагато свідків. І навряд він цього не усвідомлює.

Ще й одягся неначе павич. Так і кричить: «Дивіться всі на мене! Це ж я!». Хто захоче — не помітити принца не зможе:білий одяг, коштовності, бездоганна постава.

Та чи можу я щось вдіяти?

Навряд. Тож лишається шукати переваги цієї ситуації. Наприклад, змогу просто погуляти. Не з метою щось дізнатися, а просто відпочити.

Якщо так подумати, я дійсно давно не бувала в місті просто так. На прогулянці. Не в кареті, не під наглядом допитливих пліткарок і не поспішаючи кудись, бо батько, брати або наречений вже чекає. Ще й життя тут вирує зовсім інакше, незрозуміло для більшості жителів королівства.

Тим паче, хіба можна отак просто відчути запах ароматної здоби на вулиці у тій же столиці? Питання риторичне, адже і так зрозуміло, що відповідь негативна.

А знайома інтонація змусила здригнутися від спогаду.

— У вас є з собою гроші?

І от як на зло в мене з собою зовсім немає грошей. А я обіцяла повернути плату за з’їдені пиріжки.

— Хочете? — Вільмош кивнув на вітрину. — Пиріжка. Ви дивилися на нього вже хвилину.

— Я не дивилася. Справа у дечому іншому.

— У чому ж?

— Мені треба оплатити вартість кількох пиріжків.

— Це звучить як звичайна ситуація, коли людина хоче щось придбати. Тим паче, ці пиріжки дійсно виглядають апетитно.

— Але в мене немає грошей. Не думала, що ми з вами гулятимемо містом.

Вільмош на мить замовк.

— Зовсім?

— Зовсім. Тож чи не могли б ви зробити ласку...

— Що ж... це не складно. Я можу легко купити вам хоч усю крамницю.

Він уже потягнувся до кишені, але я перехопила його руку.

— Ні! Я не про те.

Принц здивовано поглянув на мене.

— Не про те?

— Я вже винна цій жінці гроші. Тож проблема не у тому, що я хочу їсти, а у борзі.

— Ви? Маєте борг? Тут?

— Так.

— За що?

— За пиріжки. Це ж очевидно.

Вільмош перевів погляд на вітрину. Потім на мене.

— Ви примудрилися заборгувати пекарці за пиріжки?

— Не бачу тут нічого смішного.

— Я теж. Просто намагаюся зрозуміти масштаб вашої фінансової катастрофи.

— Немає ніякої катастрофи.

— Тоді як?

— Невеликий борг у наслідок необдуманості. Це не вперше, коли я вийшла у місто без гаманця.

Принц склав руки на грудях і окинув мене насмішливим поглядом. Наче я блазень якийсь. А потім запитав:

— Скільки?

Ще б я знала... Мені відомо, що менше за вартість сережок, але точну суму жінка мені тоді не назвала.

— Не знаю.

— Ви не знаєте, скільки винні?

— Я не питала.

Він прикрив очі пальцями, змусивши мене затамувати подих. Від збентеження. Я йому борг обов’язково поверну, як повернемося, але зараз мені неймовірно соромно. Але по факту це він винен, адже не сказав, куди ми будемо йти.

— Пані Амеліє...

— Я поверну! — швидко запевнила я.

— Ви вважаєте, що я не зможу оплатити ваш борг? Принц не в змозі пригостити даму?

— Звичайно, я не думаю про вас так, але бути в боргу однаково не хочу. Не тільки перед жінкою, а й перед вами.

Вільмош тяжко зітхнув...

— Амеліє, якщо ви порівнюєте мене з вашими колишніми — то я вважатиму це за образу. Навіть якщо мені, як і їм, до вподоби були чоловіки, хоча я запевняю вас, що ви не так зрозуміли побачене багато років тому, це не забирає в мене те, що я чоловік, який запросив вас на побачення. Якщо ініціатором зустрічі були ви — можна було ще подумати. Але ви молода дівчина без власних статків. Ви — не ваші батьки. І в цьому віці цілком прийнятною є принциповість та позиція «я сама за себе заплачу». Але я чоловік, що має власний капітал, при чому чималий. І повірте — пригостити дівчину в змозі. І ніяких «поверну» мені не потрібно.