11.2

Тож коли хтось постукав у двері, я спочатку вирішила, що це мені сниться. Та стук знову повторився, породжуючи яре бажання натягнути ковдру якнайвище.

Спойлер: це не допомогло. Тож, неохоче, але я сіла на край ліжка, все ще приходячи до тями та намагаючись прокинутися.

— Пані Амеліє? — прозвучало цього разу замість стуку. І це однозначно був голос Клариси.

Дідько.

Я повільно подивилася на вікно, помічаючи, що сонце вже височенько так зібралося...

— Я вже встала!— брехня вилетіла з моїх губ раніше, ніж я встигла встати та потягнутися. Та якщо я це зробила — це вже не брехня, хіба не так?

— Тоді відчиніть, будь ласка.

Що ж їй так не йметься? Я ж нікого не чіпаю — лежу собі досхочу, їсти не прошу. А з урахуванням подій вчорашнього вечора та ночі, маю цілковите право проспати хоч цілий день. Хто його знає — може вночі знову якийсь дракон прилетить, але агресивніший. Та влаштувати декому допит з пристрастю не завадить. Мама усе одно не відповість, а от Рейхарда розколоти я можу. Хоча б спробувати.

— Пані Амеліє, з вами точно все гаразд? — хвилювання жінки наростало, поки я поглядом шукала одяг, у який можна швидко перевдягнутися

— Так, так, все гаразд. Ще хвильку.

І тут я помічаю вчорашню сукню, згадую вечір, розмову з герцогом, його усмішку, голос...

— Ні, — прошепотіла я сама собі. — Сьогодні ми цього не робимо.

— Чого саме?

Я підскочила від голосу піксі, що невідомо як опинився тут.

— Нічого! І взагалі, що ти тут забув?

За дверима запала коротка тиша.

— Пані Амеліє, ви там часом не впали? — зробила власні висновки Клариса.

— Ні!

— Точно?

— Так! І взагалі, можете мене не чекати. Я пізніше сама спущусь.

Клариса важко зітхнула

— Відчиніть двері, — наказала жінка, поки я озиралася. Піксі вже не було.

Через кілька хвилин я вже сиділа перед дзеркалом, намагаючись привести себе до бодай якогось людського вигляду. Клариса тим часом мовчки працювала з моїм волоссям, але час від часу кидала на мене надто уважні погляди.

— Що? — не витримала я.

— Нічого.

— Ви так дивитеся, наче я зробила щось не так.

— Просто дивуюся, як швидко у вас змінюється настрій.

Я завмерла.

— Не розумію, про що ви.

— Звичайно.

І ця її посмішка мені зовсім не сподобалася.

— Кларисо...

— Я нічого не питатиму.

— Чудово.

Я повернулася до дзеркала, не розуміючи, чому всі навколо такі допитливі. Не те, аби я вирізнялася байдужістю, проте... Дідько! Будьмо відвертими: я така сама. Можливо навіть більше, ніж деякі. Та як і інші, я проти того, аби хтось ліз мені у голову.

Та маю визнати: питання щодо дракона однозначно торкаються мене. Так, не в аспекті боротьби з ним, але якось це все пов’язано. І я маю дізнатися, як саме.

І один зі способів досягнення цілі я побачила ледве не одразу, як вийшла з кімнати: двоє стражників стояли біля сходів. Ще троє стояли біля входу до головного залу. Адам кудись поспішав, тримаючи в руках кілька аркушів.

Усі виглядали надто зайнятими. Але ж від мене не втекти!

— Щось сталося? — запитала я, навіть не спробувавши побаламутити воду та походити околицями.

І Адам зупинився від мого питання. Та не задля пояснень.

— Нічого, що мало б вас турбувати.

— О, тоді точно щось точно трапилося.

— Пані Амеліє...

— Адаме.

Чоловік потер перенісся.

— Принц Вільмош хоче з вами поговорити.

Я моргнула, не розуміючи взаємозв’язку. От взагалі!

— Про що?